Краса по-гуцульському 

«Варвари, дикарі, розпусники, гультіпаки» – так описав покутян (гуцулів)  відомий австрійський вчений та мандрівник французького походження Бальтазар Гакет.

Майже двадцять років він прожив в Україні (1787 -1805рр.),  викладаючи у Львівському університеті загальне природознавство.

За цей час Гакет здійснив численні науково – дослідні подорожі по Україні, записуючи побачене.  Невдовзі в Німеччині була видана чотиритомна праця, яка розповідає про звичаї українського народу, зокрема покутян (гуцулів).

«Подорожі по Північних Карпатах»  Бальтазара Гакета – не зовсім популярні розповіді в Україні, позаяк українці (чоловіки та жінки) там часто зображуються як розпусники, що мають злодійкуватий характер. Але автор не ставить собі за мету зобразити аморальність покутян, навпаки він стверджує, такі риси народу є типовими для гірської місцевості: «Я не знаю гір в Європі, де би ще перебувала цілковита невинність.»  Далі оригінальні уривки:

«В маленькім гірськім селі Хорошевій  ми зустрічаємо вперше гірських русинів, тобто правдивих покутян (в дійсності — це вже гуцули). Подібною рисою всіх карпатців у високих горах  є кругла звисаюча шапка із чорної овечої шкірі на голові, біля шиї шкіряний ремінь вимазаний начорно смолою, на який підвішано багато великих і малих хрестиків  міді, а також інших медальйонів з цього ж матеріалу і такої ж вар­тості.

Чим більше жінка обвішана такими прикра­сами (мужчини носять їх менше або часто лиш одну), тим більше її поважають в селі. Ця при­краса шиї звисає часто на всі груди. Я часом нараховував до 30 або більше таких хрестиків на одній шиї. Так що все це важило, напевно, декілька фунтів. Перший погляд на них змушу­вав мене згадати про дикунів південних морів, які, як описують подорожники, прикрашають себе кістками або іншими речами і обвішують ними носи і вуха….

Покутянин, подібно до інших карпатських меш­канців, ніколи не появляється без сокири, кот­ра є настільки гострою, що нею можна виріза­ти всілякі дрібниці. Цю свою зброю він ніколи не відкладає в сторону; якщо він спить — кла­де її під голову, в церкві чи при всіх забавах також не випускає її з рук.

Коротше, він є гото­вий в будь-яку мить дати відповідь своєму противнику. Тому що характер в них не найкра­щий, адже вони — це суміш татарських, гунських і русинських варварів, то треба бути завж­ди з ними насторожі.Не досить того, що він хитрий і злодійкуватий, то, крім того, вінще й неймовірний гультіпака.

Мало тут таких, що живуть з своїми жінками, а переважно з одною чи декількома півсестрами (двоюрідними) або сусідками. Рідко зустрічається серед них заздрість.

Мало, що покутяни можуть мати стосунки з чужими жінками, але для них не є проблемою робити кровозмішення, тобто мати стосунки з жінкою сина. Далі ми наведемо відповідний приклад, і тому часто трапляється сифіліс.

Жінки, котрі є так само розпусними, як муж­чини, і подібно до них мають російські чи та­тарські риси, носять особливу одежу. Дівчата ходять з непокритою головою і заплітають волосся в коси, в той час як мужчини дозволяють йому вільно звисати. Дівчата вплітають в коси довкола голови ремінь, прикрашений мідяни­ми монетами, ґудзиками і морськими мушлями. Ця прикраса голови нази­вається «Козка» (кіска), але заміжні по­кривають голову льняною хусткою, званою «біла голова». Цей вислів означає в русинів взагалі жінку.           Довкола шиї вони всі мають шнури шкляних коралів різного кольору, де приблизно між кожним другим коралем вплетений мідний хрестик, так що часто дівчина цінується майже настільки, скільки прикрас дав їй хлопець.

Покутяни  носять сорочки вишивані різнобарвною вовною на волоський спосіб, спереду відкриті, так що у мужчин груди завжди оголені, але в гарної статі ця частина тіла не викликає захоп­лення. Покутяни говорять, поскільки справа стосується дітей, то це не можна довіряти мужеві…

Села тут складаються не більше як з кількох хат і дуже розсіяні, так що сусід до сусіда має півго­дини і більше шляху, приблизно так, як у всіх інших гірських околицях.

В останнім селі тої місцевості ми хотіли купити трохи молока (чого-небудь іншого тутешні люди не мають взагалі), але тому, що всі мешканці Червоної Русі є пра­вославного обряду і в них якраз випав день строгого посту, яких вони мають дуже багато упродовж кожного року, то нам відмовили в гнівних словах.

Вони за гроші не продадуть жодному полякові чи невірному молока, тому що це матиме такий наслідок, що їхні корови загинуть. В які забобони цей нарід занурений, можна побачити з багатьох прикладів, і їх (забобони) довго з них не можна буде витягнути, поки їхні попи не навчаться краще думати…

Після того, як ми  перейшли на високий хребет Чорної гори, щоб дістатися джерел Пруту, то наштовхну­лися на декілька селянських хат, де ми, попри наші плани, спинилися на два дні і ночі. Неда­леко від нашої зупинки в іншого селянина відбу­валося весілля, на яке запросив наш господар, тому що виходила заміж донька його двоюрід­ної сестри. Як ми не були змучені, все-таки мені було цікаво подивитись на звичаї цього простого народу, а для моїх співтоваришів тро­хи розвеселитися.

Спочатку відвідали ми наречену, котра була донькою халупника, в мешканні її чи, скоріше, її родичів в цілій дерев’яній хаті (халупі) ми не побачили жодних інших приготувань, як на столі два бохонці хліба і сир, в котрий була встром­лена галузка дерева із пір’ям. Це називають «деревце».

Таке саме ми знайшли і в нареченого, котрий жив недалеко від нареченої. Звідки походить цей звичай, вони не могли мені сказати, але, мабуть, він відбиває все їхнє багатство, а саме: хліб, сир і птаство, яке я зустрічав в них по­всюдно.

Тому що це  був день перед весіл­лям, коли ми прийшли до нареченої, то ми там заночували і бачили особливу церемонію. Вони спекли два види печива — переплетеного і уформованого в коло. Це печиво в них, як вза­галі у всіх слов’ян, називають «колач», або «колача». Коли звечоріло, їм, а саме молодій, пе­рекидають через рам’я такий колач, що має означати, що в їхнім супружжі ніколи не буде бракувати їдження.

Після цього, як та церемо­нія закінчена, наречена проходить  тричі довкола столу  сідає і їсть колач, запиваючи водою. При цьому всьо­му наречений не може бути присутній і не по­винен з’являтися, поки вони обоє не підуть для шлюбу до церкви. Частування, котре відбувається, завжди є дуже скромним, лише трош­ки м’яса, сир, масло і хліб.

     Танцюють цілий день під вільним небом. Першого разу, коли я ба­чив той танець, був я немало здивований, ба­чивши небезпеку, з якою він пов’язаний. Ще ніколи я не бачив і не міг собі уявити, щоб муж­чини, в такий час, коли вони не відчувають жодного гніву один до одного чи чогось по­дібного, були при подібній урочистості озброєні.

Кожний мужчина тримає жінку за руку, і від трьох до шести пар танцюють в колі. Звичайно всередині кола є скри­паль або гравець на «волинці».  Так, хоча ці люди танцюють в колі, але воно не є замкненим, тому що коли мужчина танцює, він тримає жінку за стан і повертаєть­ся з нею так, що в правій руці держить сокиру на висоті своєї красуні.

При всіх цих енергій­них підскоках, він часто підкидає сокиру у по­вітря і знову її ловить, і якщо б він був в цьому недосвідченим, то при нещасливім польоті со­кири, він міг би поранити голову дівчині або іншому, на кого вона впаде, тому що зі своєю вагою і остротою вона падає з великою силою.

Найбільш гідне уваги в тому танці ще є, коли парубок майже притискається до землі і підска­кує, як жаба, поміж танцюристками, а потім свою сокиру, котру він тримає за кінець соки­рища, підкидає в висоту десь на сажень, а потім знову її ловить. Але в цій справі вони мають багато спритності, так що дуже рідко трапляються нещастя. А якщо таке навіть станеться, то це коли мужчина є п’яний.

А тепер ще мова про заздрість, котра невідома серед цих людей.

Тому що ми були при всіх їхніх урочистос­тях, то хотіли вже дочекатись і кінця цього весілля. Коли я зі своїм супутником, молодим ба­дьорим лісничим, і трьома іншими верховин­цями подивляв їхні танці аж до смерку, то по­бачив у цьому товаристві гарну молоду жінку, котра дуже вправно підскакувала, що стріча­лося загальним захопленням.

Коли зауважив це один із мужчин, він доволі хитро мене спи­тався, котра з танцівниць мені найбільше по­добається. Я йому відповів, що та, котра найк­раще танцює в колі. «Добре, — сказав мужчи­на, ти повинен взяти її з собою додому. Я відповів — але що на то скаже її чоловік? «Нічо­го, — відповів він, тому що я є її чоловіком. І вивів її з кола та передав мені в руки, чим вона видавалася дуже задоволеною.

Тоді я спитав по-німецьки мого лісничого: «Це поважно чи жарт?» «Ні, — відповів він, — ви не можете тим знехтувати і мусите прийняти пропозицію. Тому що хлопці є дещо п’яними і візьмуть вам це за зле». Що ж, я пішов зі своєю Доріс в її хату, а чоловік нас не супро­воджував. Без сумніву, він подався тим часом до своєї любаски. Тоді я цій жінці, стараючись ніби не розуміти її бажань, подарував якусь дрібницю. І з всієї чемністю перепросив, що я дуже змучений після довгої подорожі і відвідаю її завтра, що виглядало вповні природнім, тому що вона не могла сподіватися жодного задо­волення, хіба тільки незначне, із ослабленим кавалером.

З тим я відійшов і прийшов на сіно до моєї хати, де одначе всі мої товариші мене покинули, щоб провести цілу ніч з жінками по лісах чи хатах, тому що мої хлопці знали по всіх горах майже всіх жінок і дівчат. З цієї події можна оцінити потяг покутян до любощів і пе­ремінну вірність, яку взаємно зберігають в под­ружжі, і те, що вони не знають заздрості. Отже, не дивно, що цей нарід, як вже згадано в першій частині, є підданий венеричним хворобам.

Тут може деякий читач подумати, що, певно, навіть в найвищих і найбільш віддалених околицях вжене зустрінемо невинності, тому що вона вже і тут давно занепала. Адже якщо сьогодні якийсь цікавий знову об’їздитиме свою батьківщину, то він буде здивованим, коли побачить, як змінились ці його такі добродушні раніше швей­царці. Численні подорожні зіпсували мешканців Альп, так як і численні переходи ворожих військ — мешканців Карпат. Я не знаю гір в Європі, де би ще перебувала цілковита невинність, хіба може в іллірійських Альпах, про що я згадав в першій частині своїх Подорожей по Альпах.

Наступного дня я тільки з трудом міг підня­ти своїх людей, щоб іти далі. Але на моє щастя цього разу на весіллі було все спокійно і не було жодної бійки. Тому, що мій лісничий був особливо запальним, я дещо був заклопота­ний, але оскільки ми мали з собою значні кількості горілки, пороху, тютюну і тому подібне, то ми могли з їх допомогою своїми подарунка­ми заспокоїти кожного, хто мав би до нас якісь претензії… ”

Comments:

• Facebook
• ВКонтакте

Download SocComments v1.3