Стосунки – Жінка-Онлайн 

Деталі Категорія: Информация Перегляди: 402

       Що ми знаємо про сонце? Наші уявлення про головне небесне світило поверхові та застарілі. У вікно зазирнув ранковий сонячний промінь і відбився на стіні веселим зайчиком. Почався новий день. Поба­чивши цей промінь, ми, звичайно, не подумали, що перш ніж освітити кім­нату, він вісім хвилин поспішав до нас крізь космічні далі. Поспішав, щоб оживити, освітити, зігріти, подарувати світло, яке для людства незамінне.

         Сонце — найближча до нас зірка, і тому астрофізики вивчили її набагато краще, ніж віддалені світила. Сьогодні нікому не треба доводити, що Сонце — джерело життя на землі.

   Стародавні люди, інтуїтивно відчуваючи зв’язок всього живого з Сон­цем, жахалися, коли серед білого дня сонячне світло починало меркнути. Сонячне затемнення у них викликало справжній жах – чи не злий дракон зби­рається поглинути його, щоб погубити людей? Зчинявся лемент. І, зви­чайно ж, «наляканий дракон» покидав Сонце. З-за темного кружала раптом виривалися сліпучі бризки сонячних променів, викликаючи загальну ра­дість.

       Давно минули часи, коли люди відчували жах перед затемненням. Тепер уже навіть школяр може пояс­нити це явище: кутові розміри Місяця і Сонця майже збігаються, і коли за невблаганним небесним розкладом Місяць виходить на пряму, що з’єднує Сонце і Землю, місячна тінь — еліп­тична пляма — падає на земну по­верхню і мчить з надзвуковою швид­кістю.

         Сонце, що дає нам життя, все ще є загадкою для нас. На Землі ми вважаємо урага­ном вітер, що рухається із швидкістю 150 кілометрів на годину. На Сонці ж атмосферні рухи з такими швидкос­тями сприймалися б як нерухомість: адже там, особливо у верхніх шарах сонячної атмосфери, вони мають швид­кість 150 кілометрів на секунду! «Ри­сові зерна» немов перекидаються хви­лями вируючого океану сонячної по­верхні. Ці хвилі викликані сонячною конвекцією — добре відомою тенденці­єю гарячого газу підніматися, а холод­ного — опускатися.

   Навіть коротке знайомство з деякими сонячними явищами ясно говорить про те, що життя нашого світила досить складне і бурхливе. Сонце — одвічно   вируючий океан.  Із шкільної парти ми знаємо, що все наше оточення перебуває чи в рідкому, чи в твердому, чи в газоподібному стані. Денне світило — це приклад четвертого   стану   речовини,   що зветься плазмою.         

   На видимій поверхні   Сонця — фотосфері — температура перевищує п’ять з половин тисяч градусів, а в   центрі сягає двадцяти мільйонів градусів.

         В давнину Сонце вважали згустком вогню — простого вогню, як той, що горить у печі. Якби воно складалося скажімо, з кам’яного вугілля, то при всій велетенській масі цілком вигоріло б за кілька тисячоліть. Звідки ж, черпає Сонце невгамовну енергію? Чим пояснити, що протягом близько шести мільярдів років воно вилучає благодійне тепло?

       Пошуки «сонячного палива» тривали всю першу половину   нашого століття. Справа прояснилась   тільки відкриттям   квантової   механіки — про рух частинок у мікросвіті. Квантова механіка   передбачала незвичайний ефект, що не має аналогії в світі великих тіл: він був названий «тунельним ефектом». Прогрес теорії дозволив видатному фізику Гансу Бете відшукати у 1939 році ядерні цикли, за якими водень на Сонці перетворюєть­ся в гелій при температурі… всього десять мільйонів градусів. Ця термо­ядерна гіпотеза отримала загальне визнання.

         А все ж таки — десять мільйонів градусів! Чи така температура там, у сонячних надрах? Розжарена сонячна корона іноді розпалюється ще більше. Над актив­ними центрами її температура сягає десяти мільйонів градусів, тоді відбу­вається потужний вибух — сонячний спалах. За кілька хвилин виділяється незмірна енергія, майже в сто разів більша за ту, що ми мали б при спа­люванні всіх відомих запасів вугілля, нафти і газу. Зрозуміло, тільки дуже незначна частина цієї енергії попадає на Землю: більшість її розсіюється в просторі.

         Але важливе інше. При спалахах виникає жорстке уль­трафіолетове та рентгенівське випро­мінювання і відбуваються викиди час­тинок з великими енергіями — так зва­них сонячних космічних променів.  На Землі порушується радіозв’язок, дають неправильні показання навігаційні прилади суден та літаків – Землею проко­чується «відлуння сонячних бур». Це відлуння ми, земляни, відчуваємо все частіше. Скажімо, сонячна активність впливає на зміни щільності верхньої атмосфери там, де літають штучні су­путники Землі. Коли щільність зрос­тає, тривалість життя супутника на орбіті зменшується.

Наскільки важ­ливо, свідчить приклад з американ­ським космічним кораблем «Скайлеб». Під час зростання сонячної активності не була точно передбачена щільність верхньої атмосфери, і цей космічний корабель упав передчасно.

           Отже, Сонце — гігантська космічна «лабораторія». Ми живемо в сонячній системі відносно близько від головної зірки — Сонця. Наша Земля зі своєю тонкою газовою оболонкою — атмо­сферою — пливе у плазмовому океані, заповненому електронами, протонами, потоками сонячного випромінювання. Всі ці явища перебувають у постійно­му русі, вони різноманітні за своєю природою, походженням, масштабами, динамікою та інтенсивністю. Вони ще чекають свого пояснення. Але вже за­раз ясно, що Земля зв’язана з Сон­цем набагато тісніше, ніж вважалося.

       Олег Попов, Кандидат фізико – математичних наук

Деталі Категорія: Информация Перегляди: 926

      Українці мають свою унікальну еротичну культуру, яка досі залишається малодослідженою.

    Еротиці у фольклорі значну увагу присвятили такі визначні знавці його, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Максимович, Х. Вовк, З. Доленга-Ходаковський, П. Чубинський, Б. Грінченко, В. Гнатюк та ін.

  Головними осередками інтимного спілкування та підбору подружніх пар в Україні були вечорниці, які організовувалися молодіжними громадами.

   В парубочих громадах юнаки одержували необхідні знання зі статевого життя, а також проходили ритуальне навчання еротичному спілкуванню з дівчатами.

   Одначе в любощах своїх парубки й дівчата не губили честі – берегли свою незайманість до вінця. Парубоча цнота в українців цінувалася нарівні з дівочою. 

Чесність дівчини оспівувалася такими поширеними виразами:

Темного лугу калина,Доброго батька дитина,Сім літ по ночах ходила,Цноту з собою носила;Купували купці – не продала,Прохали хлопці – вона не дала;Шовком ніженьки зв’язала,

Для свого Івася держала.

   Зате, коли дівчина не зберегла цнотливості, під насмішки підпадають не тільки вона, а й батьки, вся родина (“вона така добра, як дірява торба”, “хоть їдь матінко, хоть не їдь, бо вже донечці роздер ведмідь”, “в огороді грушка уже потрушена, наша Мар’юха уже поворушена”).

  Ініціаторами усіляких розваг з еротичним підтекстом (ігри, жарти, загадки, оповідки тощо) були переважно хлопці.

  На вечорницях молодь, окрім суто емоційного, здобувала також і перший досвід безпосереднього тілесного контакту із протилежною статтю (йдеться насамперед про такі пестощі, як поцілунки, обійми, доторки до інтимних місць).

  Такі дії вважались природними та допустимими, і не лише тоді, коли закохана пара залишалась наодинці. Парубки вважали нормою те, що “хлопцеві ніяка дівчина не може одказати, щоб не поцілуватися”.

   У змісті українських сороміцьких пісень, які, як правило, виконувалися лише у певних частинах весілля, а також на вечорницях та досвітках, прослідковується природа невгамовного сексуального бажання. В них поєднуються насолода і страх, підступність і щирість, обов’язок і спонтанність поведінки, ніяковість і досвідченість, весела розкутість і цнотливість:

Захотіла калача з медком, з медком,Я ж була да під парубком;Я ж думала: Умру, умру,

А я ж цеє давно люблю!

У ментальності українців, судячи зі змісту еротичного фольклору, сексуальна функція представлена як рівноцінна у сексуальній активності жінки і чоловіка. Тому в українських еротичних піснях ініціатива у зляганні, активність у сексуальних стосунках часто йде від жінки, що нетипово для інших етнічних культур:

Коли б мені або так, або сяк,Коли б мені запорозький козак,Коли б, коли б коло мене полежав,Коли б, коли б за поциньку подержав.Молодиці били піцирину,Бо то надоїло,А дівчата боронили,Бо то добре діло.Ой коби ти добрий хлопець,Ти би скочив у городець,Ти б косив, я би жала,Ти б просив, я би дала.

Конфлікти на сексуальному грунті змальовані у контексті людських емоцій, з почуттям гумору.

Як я була молодійка, то кохання знала,А тепер я зістарилась, та й позабувала.Ой сип сировець, та криши петрушку,Підем мила у комору, поласуєш, душко.Ой там на горі, там глибока ямка,

А дід бабу торка ззаду, ще й губами плямка.

     Чоловічі геніталії та пов’язані з ними дії стають головним сороміцьким об’єктом народнопоетичного відображення у чисельних еротичних оповідках, піснях, прислів’ях та приказках. Так, для позначення чоловічого “сороміцького органу” досить поширені пестливі назви “коник”, “пташок”, “табачка”; й не позбавлені гумору “жила”, “кілочок”, “шишка”, “червоний буряк”, “свекор”; й перші-ліпші із знарядь столярного ремесла – “свердло”, ‘долото” або рослинного світу – “качан”, “стебло”.

Викотили, викотили,Та медову бочку,Видурили, видурилиВ пана свата дочку.Та поклали її, милу,

На постелю білу…

Ой ми ж її не дурили,Сама захотілаЧервоного буряка

До білого тіла…

    Звичайно, у так званому сороміцькому фольклорі не обходиться без називання речей своїми іменами, без надто солоних і крутих виразів.

  Деякі мовознавці вважають, що слово “хуй” є питомо українським та має спільнослов’янське походження. Запозиченим же з російської мови було лише його використання у якості повсякденної лайки, також у якості бранних слів – для образи супротивників.

  Етимологія цього сліва є прозорою для мовознавців та має не тільки спільнослов’янське, але й індоєвропейське походження. Ось приклади з інших слов’янських мов: болгарська – хуй, польска – chuj, ал-банська – hu.

    Із індоєвропейських неслов’янських мов зберігся у сучасній литовській як skuj “хвоя”, у ірландській як sc “глід”; далі сходить до прабалтослав’янської skaujas “колючка”, далі до індоєвропейської skhuj “колючка”. Давні синоніми в українській мові: пуцька, патик, кілок, прутень.

Ішла баба з торгу, де купила прутнів торбу:
– Оце, дівки, ваше діло – запихайте прутні в тіло!

( На фото – дівчина з трав’яним опудалом Ярили)

Коли прутень “доростав” до штанів?

   Про розміри та потужність чоловічого статевого органу українці піклувалися відразу після народження хлопчика. Адже в українській традиційній культурі надавалося особливого сексуального значення тілесним обрядам, що здійснювалися в перші хвилини життя дитини.

   Передусім це стосується дій з пуповиною. Пуповину обрізували на предметі, що символізує чоловічу (якщо народився хлопчик) або жіночу (якщо дівчинка) сфери діяльності.
Більш того, пуповину відрізали на певній відстані від тіла для того, щоб не було відхилень у сексуальній сфері. На Україні була прийнята відстань “у три пальці”.

   Мотивувалося це тим, “щоб хлопець не мав занадто малого прутня, а дівчинка, щоб не була занадто пристрастна”. А ще, щоб майбутній чоловік мав велику сексуальну силу, хлопчику у колиску під голову клали зуба від борони.

   У сороміцьких піснях ерогенні зони тіла, статеві органи та сексуальні бажання представлені алегорично.

 Застосовані порівняння мають відтінок гумору, аби підкреслити прийняття тілесності як такої, що приносить радість, задоволення, втіху.

Любка моя солоденька, любка моя повна,
Гарбузові цицьки маєш, смерекові стегна.

І батько велів, і мати казала,Сама захотіла червоного буряка до білого тіла.І ти дівка, і я дівка, чом у тебе більша дірка?

Мене хлопці сподобали, більшу дірку продовбали.

    Проста селянська міць та лукавинка щодо ставлення до сексуальної поведінки, розуміння непереборної сили сексуального бажання покладені в основу жартівливих співанок, коломийок та частівок.

Попід людські обороги, баранячі роги,Дівки хлопців научили лізти межи ноги.У моєї миленької груденята теплі,

Через теті груденята буде душа в пеклі.

Ой на горі пшениченька, жовтоє колосся,Люблять хлопці потягати поцку за волосся.Ой їхав козак да й з України,

Надибав дівчину з чорними очима.

Бог помагай, дівчино, та як же ся маєш,Дай же ми заграти, бо бандурку маєш.А в мене бандурка вельми красная,

Чорная, як жук, жук, та й волосяная.

Дай же ми, дівчино, на бандурку грати,Маю я слушний палец перебирати.Дівчина ему та й позволила,

Бандурку дала, очі закрила…

Як бачимо, традиційне уявлення про якусь особливу “цнотливість” українців (принаймні селян) не витримує перевірки фактами. Але інтимні стосунки українців мали певний регламент та традиції. Тому не можна говорити про розпусту як звичайне явище.

  Взагалі варто розрізняти поняття”еротика” і “секс”. Загалом, під терміном “cекс” ми розуміємо як категорію близьких людських відносин, що спрямована на задоволення статевого потягу (у вузькому сенсі коїтус). Еротика у широкому розумінні – сукупність усього, що пов’язано зі статевою любов’ю, її розвитком і проявами у спілкуванні, моді, мистецтві тощо.

Філософ Миколи Бердяєва вказував на те, що належить розрізняти “Ерос і секс, любов-ерос і фізіологічне життя статі. Ці сфери переплітаються, одначе вони відмінні. Життя статі – безлике, родове… В самому сексуальному акті немає нічого індивідуального, особистісного, він єднає людину з усім тваринним світом.

   Сексуальний потяг сам по собі не стверджує особистості, а душить її. Любов особистісна, індивідуальна, спрямована на єдине, неповторне, незамінне обличчя. Статевий же потяг легко погоджується на заміну, і заміна спpавді можлива”.

     Інший російський філософ Георгій Гачев твердить, що “секс неможливий на природі: у відкритому просторі, в лоні природи живе Ерос; секс натомість розташовується в приміщенні, у місті, де серед обпаленої землі, будов, асфальтів, машин єдине, що залишилось од живої природи, її лона – це лоно жінки; і до нього припадає виснажений серед вогне-землі міський житель і доїть його, секс, доїть – аби перевірити: чи живий я ще? – у чому засумніваєшся серед денного механізму робіт і автоматизму наукових установок. Тому місто – царство жінки: тут все для неї, тоді як у селі легше жити чоловіку, а жінці важче”.

Якби там не було, у нас  не має жодного сумніву, що українці мають свою унікальну еротичну культуру. Вона увібрала в себе багато дохристиянських вірувань, заснована на жагучій пристрасті та коханні. Тому, нам сучасникам  нічого не залишається робити, як скоритися давнім традиціям пращурів, що добре зналися на еротиці та коханні.

Матеріал підготовлений за допомогою роботи “Зачарована етноеротика” Миколи Махлія. Фото – Софія Шевченко.

Вагітність

Деталі Категорія: Информация Перегляди: 772

  За висновками вчених понад 90% розвитку нашого тіла відбувається в лоні матері.

  Виявляється, що статеві органи ембріонів однакові у хлопчиків і в дівчаток аж до 60 дня життя внутрішньоутробного розвитку. Хоча сама стать дитини закладається в момент запліднення.

   Плід – це не просто дивакувата байдужа істота, як можна припустити дивлячись на зображення ембріонів. Це повноцінна людина, яка вміє плакати, сміятися та реагує на будь – які зміни.

    Дослідження вчених показують, що якщо рідина, у якій плаває плід і яку він ковтає, є солодкою, то він жадібно п’є її. Але якщо додається якась речовина з неприємним чи гірким смаком, дитина перестає її ковтати.

     Коли вагітна жінка загорає на сонечку і промені потрапляють на її живіт, будьте певні – плід в цей час відвертає голову або підстрибує.  Для того, аби зрозуміти який складний шлях ви подолали перед приходом на світ та які зміни відбуваються в організмі під час вагітності, ми підготували  хронологію твого життя в материнському лоні:

День 1 — твоє життя почалося в момент зачаттяДень 7 — ти імплантувався(-лася) в матці твоєї матеріДень 10 — менструальний період твоєї матері зупинивсяДень 18 — твоє серце почало битисяДень 21 — плід качає свою власну кров, із своєю власною групою крові через окрему, замкнену систему кровообігуДень 28 — твої очі, вуха і дихальна система почала формуватисяДень 42 — твої мозкові хвилі були записані; твій скелет був завершений, твої рефлекси були вже наявні7 тижнів — плід смокче свій великий палець8 тижнів — в тебе були наявні усі системи твого тіла9 тижнів — плід мружиться, ковтає, рухає своїм язиком і стискає кулачок11 тижнів — уся система організму працювала; ти самочинно дихав(-ла); у тебе вже були нігті12 тижнів — ти важив(-ла) 28 г16 тижнів — твої статеві органи були чітко сформовані; плід вміє хапати своїми руками, плавати, перевертатися, робити сальто (а матір все ще цього не відчувала)18 тижнів — голосові зв’язки працювали і ти міг/могла плакати

20 тижнів — ти мав(-ла) волосся на голові, важив(-ла) 453 г і мав(-ла) 30 см довжини

З чого і як починається життя?

  Заплідненням називають процес злиття зрілої чоловічої (сперматозоїд) і жіночої (яйцеклітина) статевих клітин, в результаті якого утворюється одна клітина, яка і є початком нового організму.

Яйцеклітина людини подібна на кульку діаметром приблизно 130 мкм. Це надзвичайно малі розміри. Після дозрівання, яке відбувається в яєчнику, яйцеклітина живе недовго, як правило, до 24 год. Протягом цього часу вона може бути запліднена.

Вченим вдалося зняти на кіноплівку процес запліднення. Перші кадри цього фільму показують, як сперматозоїди оточили яйцеклітину, а потім один з них проникає всередину. І відразу довкола утворюється оболонка запліднення, яка запобігає проникненню всередину інших сперматозоїдів.Чому саме цей сперматозоїд виявився обраним? Чим саме цей сперматозоїд кращий за інші? До цього часу це одна із біологічних таємниць (таємниць природи).

     Запліднення можна спостерігати лише за допомогою мікроскопа: сперматозоїд, який озброєний акросомою, просувається через оболонку всередину яйцеклітини. В цей час акросомна гранула розпадається і одночасно зникає оболонка яйцеклітини, що знаходиться перед сперматозоїдом. Виділяється особливий фермент, який руйнує оболонку. Акросома і яйцева оболонки зливаються, утворюючи одну безперервну мембрану. Тоді вміст яйцеклітини і сперматозоїда стає одним цілим.

    Після того як оболонки цих двох гамет (чоловічої і жіночої) злились, відбувається рух ядер обох гамет назустріч, руйнуються ядерні оболонки та об’єднуються їх хромосомні набори. А до складу кожної з хромосом входять сотні дрібних часточок – генів, які є носіями спадкової інформації. Після злиття новий організм готовий до розвитку і називається тепер зиготою.
Його ядро, яке містить подвійний набір хромосом – це ядро нового життя, нової людини, нової індивідуальності, весь шлях біологічного розвитку якої запрограмований сукупністю батьківських генів.

 Зиготу порівнюють з досконалим комп’ютером, незрівнянно меншим і безмежно потужнішим, ніж найдосконаліший комп’ютер космічних супутників. Не забуваймо, однак, що це порівняння є далеко не повним за своєю суттю, бо не може передати усю глибину, багатство та внутрішню енергію живого організму. Ці 46 специфічних хромосом людського роду, що несуть у своїх генах шість мільйонів можливих варіантів, утворюють дивовижне джерело біологічного життя, відповідальне за генну інформацію.

     46 хромосом, присутні в кожній клітині людського тіла, сфотографовані, помножені і належним чином впорядковані, становлять каріотип кожної особи, чоловіка чи жінки. Цей каріотип і є біологічною індивідуальністю, що чітко визначена з першої секунди нового життя.

    У цій генетичній транскрипції визначені всі індивідуальні характеристики: колір волосся, очей, стать, форма носа і вух, здібності, спадкові вади і т. д. Форма органу і цілого організму залежить від багатьох процесів, які переплетені у складній взаємодії.

В кінцевому результаті вона залежить від генів, які і визначають спадкові ознаки, і факторів середовища, які створюють умови для “праці” генів.
Отож, батьківські та материнські хромосоми, що з’єднуються в момент запліднення, формують особливу сталу частину клітини і залишаються незмінно людськими. Впродовж усього розвитку особи (онтогенезу) вони є носіями винятково “людської інформації”.

   При всій мінливості ембріональної (пренатальної) фази розвитку сутність та індивідуальність людини залишаються незмінними. Іншими словами, людина від початку і протягом усього онтогенезу є людиною, а не стає нею лише на пізніших фазах свого розвитку.

 Запліднення дає величезний поштовх розвитку, що перетворює зиготу в організм, який через 40 тижнів готовий покинути лоно матері. В цю нульову хвилину (хвилину зачаття) людський організм складається з 1 клітини, а в стані цілковитої зрілості їх близько 30 000 000. Це 45 поколінь клітин, що виникли шляхом поділу. Із цих 45 поколінь, аж 8 утворюються протягом першого тижня розвитку. На момент пологів припадає 41-ше покоління клітин. І лише 4 з них утворюються протягом дитинства та юності. Фактично, 90% розвитку тіла відбувається до приходу людини у новий світ.

Що відбувається у перші фази розвитку? Як проходить вагітність?

 На початку розвитку відбувається поділ, що веде до помноження. Не пізніше ніж через 30 годин після запліднення зигота починає ділитися. Зародок людини стає двоклітинним. Наступні поділи відбуваються швидше: ще через 10 годин – 4 клітини, через три дні їх вже 12. Клітини, які утворюються внаслідок поділу, називаються бластомерами. Вони тісно прилягають одна до другої. Зародок в цей період розвитку називається морулою. В перші дні зародок розвивається в яйце воді (матковій трубі) і поступово просувається до матки.

    Коли морула потрапляє в матку, між її клітинами нагромаджується рідина, зародок стає подібним на міхурець і називається на цій стадії свого розвитку бластоцистою. Перехід від морули до бластоцисти супроводжується тим, що утворюється внутрішня маса клітин і зовнішній покрив міхурця (трофобласт). Із внутрішніх клітин (ембріобласта) розвивається сам зародок, а трофобласт (від грец. trophe – “їжа”, blastos – “зародок”) з часом перетворюється у плаценту – орган, який існує в організмі матері лише під час вагітності, постачає плід поживою та регулює всі взаємини між

  Цю дивовижну фотографію крихітної, все ще живої, ще не народженої  дитини в її нерозірваному амніотичному мішечку, зробив медичний фотограф Роберт Вольф у 1972 р., після хірургічної операції трубної вагітності в Університеті Міннесоти. Це фото показує помітний ранній розвиток ще не народженої дитини, якій лише шість тижнів після зачаття.

    Перші дні зародок живиться жовтком яйцеклітини і тими поживними речовинами, які проникають до нього із вмісту яйцеводу і матки.
На 5-6 день розвитку відбувається імплантація – прикріплення бластоцисти до слизової оболонки стінки матки.

  Таким чином, до кінця першого тижня між зовнішніми клітинами бластоцисти і внутрішньою оболонкою матки встановлюється тісний зв’язок, а отже, і зв’язок між материнським організмом і маленьким зародком.

    Кількість клітин зародка швидко збільшується, внутрішні клітини бластоцисти розподіляються в два шари – зовнішній і внутрішній зародкові листки. Це відбувається на другому тижні розвитку. Зовнішній зародковий листок дає початок центральній та переферичній нервовій системі, чутливій покривній тканині вух, очей, носа, шкірі, волоссю та нігтям; внутрішній – системі органів травлення, системі органів дихання. В цей період зародок заявляє про себе через гормони і у жінки нема менструації. А зародок має довжину всього 1,5-2 мм. 

   На третій тиждень між двома зародковими листками розвивається третій середній зародковий листок, з якого формуються м’язи, хрящі, кістки, кровоносна система, кров, лімфа, селезінка, нирки, статеві залози і оболонки, що вистеляють всі порожнини тіла. Перші кровоносні судини виникають в середині цього тижня розвитку. Основи зародка є чітко наміченими. У 21-денному віці головний мозок має значні розміри і свої структурні частини. Бракує, напевне, лише більшого розвитку кори головного мозку, що пов’язаний із збільшенням товщини і кількості мозкових звивин.

   В 23-денного зародка серце являє собою трубку, але воно вже б’ється. Між появою кровоносних судин і формуванням серця минає всього три дні. З цього моменту в серці починають формуватися порожнини, перегородки і клапани. В цей період 4-го тижня зародок сягає 4 мм довжини. У нього вже функціонують артеріальна і венозна системи судин. Також формується хребет. Розглядаючи портрет зародка у цьому віці, вже можна розрізнити голову, від якої відходить хребет.

   На голові видно зачатки очей, вух і рота. З обох боків хребта помітними є зачатки верхніх кінцівок. Каркас майбутнього скелету закладається у вигляді хрящової моделі. Череп утворений окремими плоскими кістками, між якими є декілька просторів. Тому головний мозок має можливість рости, а об’єм черепа – збільшуватися. На четвертому тижні вагітності в зародка закладаються хрящі, із яких будуть формуватися кістки обличчя дитини. У кожного зародка вони є різні, оскільки він є індивідуальністю, яка подібна чи не подібна на своїх батьків.

       У віці 1-го місяця зародок в 10 000 разів більший від зиготи і продовжує швидко рости. Перший місяць внутрішньоутробного розвитку дитини завершується тим, що зв’язок з мамою встановлюється за допомогою плаценти, яка формує унікальний бар’єр, що відділяє кров матері від крові дитини, але при цьому дозволяє отримувати кисень та всі поживні речовини.
Його вже називають ембріоном.

   З другого місяця внутрішньоутробного життя дитини її вже називають ембріоном. Він плаває в міхурі, що наповнений рідиною.
З п’ятого тижня, коли довжина ембріону сягає 6-8 мм, поступово розвиваються спочатку ноги, а потім руки, кисті і пальці.

  До кінця другого місяця  вагітності  вже буде сформований повний хрящовий скелет кінцівок плоду. Буде видно досконалу конфігурацію руки з пальцями і нігтями. Існує мало відмінностей між руками цієї дитини і руками майже дворічної дитини, що бавиться піском.

  На шостому тижні відбувається формування травної системи: з’являється ротова порожнина і щелепи, на яких протягом наступного тижня будуть помітними зачатки зубів. Також формуються вуха і очі. В міру появи пігменту очі темніють. А на сьомому тижні вони закриваються повіками, щоб відкритися на сьомому місяці. Центральна нервова система розпочинає свій контроль над руховою активністю м’язів.

   В період другого місяця розвитку дитини спостерігається формування внутрішніх органів. Через сім тижнів ембріон вже має легені, печінку, внутрішні статеві органи, первинні нирки. Цікавим є той факт, що вже з п’ятого тижня основним органом кровотворення є печінка, а до кінця другого місяця внутрішньоутробного розвитку в крові дитини з’являються еритроцити. Починають свій розвиток клітини майбутніх кісток.

Двомісячний ембріон вже володіє тактильною чутливістю. Він реагує на тиск, відсовуючись від нього, на біль і на дотик до ступней ніг. На 60-ий день життя дитини в лоні матері починають відрізнятися статеві органи, які були спочатку однакові у хлопчика і дівчинки. На цей час більшість внутрішніх органів вже сформована, хоча ще мають просту форму і не завершені остаточно у своєму розвитку.

   Формується внутрішня частина вуха – вестибулярний апарат, який відповідає за рівновагу і “равлик” – слуховий аналізатор. Дитина багато рухається, реагує на погладжування живота матері. Сорок м’язевих вузлів починають діяти під керівництвом нервової системи. У цей час дитину називають словом плід, що означає “маленька людина”. Тіло його росте і набирає вагу.

     Дев’ятитижневий плід завдяки плаценті, яку він сам собі спорудив, отримує і фільтрує поживні речовини, якими його забезпечує материнська кров через пуповину. На пальцях плоду вже видимим і розпізнаваним є рисунок шкіри – це свідоцтво, яке неможливо підробити, підтверджує ідентичність особи, її винятковість і неповторність.

Плід віком десять тижнів вільно плаває в амніотичній рідині і ковтає її. Його шлунок і кишківник уже працюють, витягуючи поживні речовини з рідини, яку він ковтає. І хоча нирка ще незріла, її функції достатньо, щоб контролювати об’єм рідини плоду. Ця дитинка вже здатна вхопити маленький предмет, який знаходиться в її руці. А маленькі ніжки її вже добре розвинуті і можна розрізнити відбитки пальців.

11-тижневий плід, немов космонавт у космічній капсулі, зручно влаштувався у відповідному середовищі і температурі, посмоктуючи свій великий пальчик. На цьому етапі дитина пристосовується до материних умов: коли її мати спить – вона спить, але коли її мати швидко збігає сходами чи довкола великий шум – дитина прокидається.

 На язиці плоду до кінця третього місяця внутрішньоутробного розвитку закладаються органи смаку. У віці трьох місяців у плоду виявляють ознаки функціонування щитовидної залози (гормони, які вона виділяє). В цей період у клітинах цієї залози нагромаджується йод. Ще на початку другого місяця ембріонального розвитку з’являються паращитовидні і щитовидна залози, а гіпофіз можна знайти в мозку на третьому тижні внутрішньоутробного розвитку, і він починає функціонувати до початку третього місяця.

З 4-го місяця життя в лоні матері дитина продовжує рости, досягати зрілості. Відбувається вправляння вже утворених органів. Усі вміння і навички, які виявить дитина після приходу в новий світ, відпрацьовуються протягом наступних місяців внутрішньоутробного життя.
Наше малятко тепер вже цілком виглядає як дитина. Всі основні органи та системи сформувалися. Попереду ще п’ять місяців розвитку та вдосконалення. Треба ще трохи попрацювати, щоб нарешті побачити власними очками своїх батьків.

  З кожним місяцем мама все більше відчуватиме працьовитість і наполегливість своєї дитини.
Відтоді, коли розпочався розвиток нової людської особи через запліднення яйцеклітини, ми не спостерігали жодної раптової зупинки, жодної прогалини, які б відділяли один етап від другого, жодного показника, який би дозволив, з точки зору мікро- і макробіології пов’язати початок життя з моментом імплантації чи з формуванням якогось більш життєво необхідного органа.

  Все це свідчить про те, що людське життя є прогресивною безперервною силою від зачаття. Із зачаттям почала існувати нова людська особа. Встановлено, що істота, яка живе, має вже з першої хвилини постійну структуру – набір генів (геном); вона є людиною, і то людиною неподільною, як особа, наділена усіма властивими їй ознаками. 
Отож, від моменту зачаття і до самого народження життя нового організму в лоні матері є унікальним життям людської особи, повноцінним у кожній фазі власного розвитку та становлення.

Деталі Категорія: Информация Перегляди: 732

   Лідія (Лілія) Литвяк – льотчиця – винищувач, легенда ІІ Світової  війни. Це справжній герой, слава якого з роками тільки набирає сили.

  Нещодавно один з американських мільйонерів зі списку Форбс Мет Кріші написав про неї книгу “Позивний “Біла Лілія”. Він власною персоною приїхав до Росії та України аби зібрати дані про льотчицю. 

Лідію Литвяк до цього часу вважають найвродливішою жінкою – воїном Великої Вітчизняної Війни. Але не тільки красою прославилася лейтенант Литвяк.

    У книзі Гінесса про авіацію її названо найрезультативнішою у світі льотчицею-винищувачем. Вона загинула в бою 1 серпня 1943 ро­ку у віці 22 роки, маючи на бойовому ра­хунку 12 підтверджених повітряних перемог, які здобула на винищувачі Як-1.

    Важко повірити, але свій перший політ Ліда виконала у 15 років. Вона народилася в Москві, але закінчивши школу, поїхала вчитися в Херсонське льотне училище. Незабаром поверну­лася в рідний аероклуб уже льотчиком-інструктором. Літала впевнено, з азар­том. Була одним із кращих інструкторів Московського аероклубу. Дала путівку в небо 45 курсантам.

      Після початку Великої Вітчизняної війни Лідія рвалася на фронт і домогла­ся зарахування в жіночий винищуваль­ний авіаційний полк. Переучилася на Як-1, стала льотчиком-винищувачем. Охороняла повітряні підступи до Сара­това. Воювала нарівні з чоловіками. 13 вересня, під час другого бойового вильоту, здобула пер­шу перемогу — збила бомбардувальник «Юнкерс-88».

     Декількома днями пізніше в одному з бойових вильотів Ліда здобула тяжку пе­ремогу над «Фокке-Вульф-190», збив­ши фашистського льотчика з ескадри «Ріхтгофен». Пілот дивом врятувався, вистрибнувши з палаючого літака на па­рашуті. На допиті він попросив показати російського аса, котрий переміг його. Адже, маючи величезний досвід війни в Іспанії та Франції, льотчик не мав пора­зок.

         Коли до нього привели гарну дівчи­ну, він не повірив і подумав що з нього кепкують. Лідія жестами повторила всі епізоди повітряного бою, і німецький капітан зрозумів, що це саме вона збила його винищувач. Кавалер вищої нагоро­ди Німеччини, барон преклонив коліна перед світлокосою дівчиною в льотному комбінезоні, протягнувши їй на знак по­ваги дорогий наручний годинник.

      Надалі при поверненні після вдало проведеного бою Лідія обов’язково виконувала над аеродромом каскад фігур складного пілотажу, відтворюючи на очах в однополчан картину повітряного поєдинку. Щоправда, спочатку дівчині перепадало на горіхи від командира полку Баранова. Однак незабаром їй стали це поблажливо прощати й інакше, як небесною Діаною, не називали.

        Після кожного бойового завдання її товариші по службі, дивлячись на те, як вона підлітає до аеродрому, вже могли з упевненістю сказати, як пройшов політ. Якщо літак Литвяк виробляв при під­льоті «бочки» й «імельмани» — все було гаразд, але якщо Ліда заходила на по­садку відразу, не демонструючи май­стерності, — все ставало ясно без слів. Товариші, вільні в цей момент від служ­би, бігли до місця приземлення, щоб до­помогти своєму тендітному кумиру. Вона була улюбленцем та вірним товаришем.

    Успіхи Лідії в пілотуванні були очевидні, але асом молоду льотчицю визнали тільки після одного вкрай складного бою. Спочатку Лідія разом із невеликою гру­пою винищувачів атакувала 12 «юнкерсів». Незабаром вона збила один із ворожих бомбардувальників, але при цьому її поранили в ногу. Оглянувшись, вона побачила  – фашисти заходять у хвіст. Миттєво кинула свою машину у віраж та було пізно: кулеметна черга прошила площину, а уламком снаряда з автоматичної гармати льотчицю було   поранено вдруге. На розвороті встигла, побачити нову пару «мессершміттів». Вони атакували. До них приєдналися і два інші фашистські винищувачі. Тоді Лідія кинулася в контратаку…

        Льотчики очікували від радянського  літака поспішного виходу з бою і готувалися його наздогнати та знищити, а тут –   він сам пішов в атаку! Як правило, фашисти намагалися ухилитися від сутички  машин у повітрі. Більше того, Герінг розіслав циркуляр, який наказував не наближатися   до   радянських   літаків ближче аніж на 100 метрів, щоб уникнути лобових атак, ударів гвинта чи крила з боку  противника…  Від  несподіванки, «мессери» віялом розлетілися врізнобіч. Однак Литвяк уже вибрала конкретну ціль. Натиснула на гашетку. Коротка  черга з гармати розірвала фюзеляж «массершмітта» на частини.               

    Незважаючи на перемогу в повітряному  бою, цього разу Ліда незвично тихо приземлилася на аеродромі. Встигнувши відповісти, що завдання виконано, льотчиця   знепритомніла, їй довелося звертатися до лікарів.

        5 травня 1943 року після госпіталю Ліда повернулася у свою військову частину й в першому польоті збила «фокке-вульфа», а двома днями пізніше здобула наступну перемогу. Її літак з білою лілією  і постійно зростаючою кількістю намальованих на фюзеляжі зірочок, що означали збиті фашистські машини, вже знала вся 8-а повітряна армія. “Біла Лілія” – позивне ім’я дівчини, навіть школа на Луганщині названа імені Лілії Литвяк. 

          На фронті дівчина закохалася в командира ескадрильї Героя Радянського Союзу Олексія Соломатіна. Проте недовго тривало їхнє щастя.

   В одному з повітряних боїв капітан був тяжко поранений, зумів дотягти свою машину до аеродрому, але на підльоті до місця по­садки його винищувач несподівано ви­бухнув. Усе це сталося на очах у нарече­ної. Ліда немов надломилася. Лише че­рез якийсь час на превелику силу змог­ла взяти себе в руки. Треба було жити, боротися з ворогом і мстити. За зганьб­лену Батьківщину, за втрачене кохання.

    15 червня 1943 року льотчиця збила «юнкерс» і «фоккер», але під час повітря­ного бою знову була поранена. Цього ра­зу вона не погодилася, щоб її відправили до госпіталю, і продовжувала здійснювати бойові вильоти.

   Якось Лідія збила німець­кий аеростат, з якого велося коригування артилерійського вогню. Всі спроби до неї виконати це завдання закінчувалися не­вдало. Фашисти вчасно помічали на підльоті наші винищувачі, швидко й уміло спускали аеростат на землю. Лідії допо­могла кмітливість. На бриючому польоті з боку противника непомітно підлетіла впритул до аеростата і розстріляла його.

       1 серпня 1943 року гвардії лейтенант Лідія Литвяк не повернулася з останньо­го 168-го бойового вильоту. Декількома днями раніше в розмові зі своєю подругою,  вона сказала, що боїться лише одного: пропасти безвісти.  У 1937 року  така доля спіткала її батька, котрий був  оголошений «ворогом народу».

     Бойову  нагороду — орден Вітчизняної війни 1-го ступеня одержала за дочку мама Ліди. Ще раніше за мужність та відвагу Лідію було нагороджено орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 2-го ступеня, Червоної Зірки. Її перемог було достатньо аби отримати Героя Радянського Союзу, але вона дочка “ворога народу”, тому в ній не були певні до кінця. А що як вона шпигун чи дезертир… Саме тому лише у 1990 році, майже через 50 років після її загибелі, Лідії  Литвяк було посмертно  присвоєнно звання Героя Радянського  Союзу.

   А що сталося того літнього дня з Лідою  і де знайшла спочинок дівчина, стало відомо лише  23 липня 1979 року.  Під час походу місцями  боїв авіаполку, в якому служила Лідія Литвяк, біля с. Дмитріївка  Шахтарського району Донецької області слідопити  дізналися від сторожила Ф. Михайлова про те, що наприкінці липня 1969 року біля  хутора Кожевні (3 км від села) місцеві хлопці виявили останки загиблого льотчика.

        За допомогою Ф. Михайлова вдало­ся розшукати цих хлопців — тепер уже дорослих людей. Ними виявилися два брати— Федір і Микола Сачки, а також Сергій Сапицький. Вони підтвердили, що дійсно в той час на околиці хутора, біля лісосмуги, розкопуючи нору, щоб дістати з неї вужа, наткнулися на ос­танки людини, зібрали їх і показали до­рослим, а ті повідомили до сільради і військкомату.

            Череп виявленого льотчика лежав у льотному шоломофоні, в лобовій частині був невеликий круглий отвір. Окрім ко­бури на ремені й обгорілого планшета, при льотчику нічого не було. Одяг і взут­тя зотліли, залишилися тільки окремі їхні фрагменти. Для консуль­тації запросили місцевих лікарів. У результаті огляду було встановлено, що кістки тазу — жіночі. Крім того, виявили бюстгальтер із парашутного шовку.

     Сумнівів не залишалося, що загиблий льотчик — жінка. Останки поховали в братській могилі № 19 у центрі с. Дмитріївки. Історичні документи підтвердили  – 1 серпня 1943 року Ліда Литвяк вела бій у районі села Маринівки. Бій був нерівний. Коли її літак підбили, вона спрямувала його в хмари. Герой Радянського Союзу І. Борисенко вирішив прикрити Лідин відхід. Пройшовши хмарність, Борисенко машину Литвяк не побачив. Зовсім трохи не вистачило льотчиці дотягти до своїх.

        Після того, як юні слідопити повідо­мили про свою знахідку в раду ветеранів 8-ї повітряної армії, було встано­влено, що влітку 1943 року в повітряних боях над Донбасом брали участь дівчата-льотчиці 73-го гвардійського авіаполку Катя Буданова, Маша Кузнецова і Ліда Литвяк. Буданова заги­нула в червні 1943 року. Її поховали в Ново-Краснівці Луганської області. Кузнецова була жива і служила в іншому полку. Виходить, останки, вия­влені слідопитами, могли належати тільки Лідії Литвяк.

         Кошти на пам’ятник відважній льот­чиці зібрали вчителі й учні місцевої школи. Зодчі М. Щербаков і Б. Челобитько зобразили Лідію Литвяк у кабіні палаючого винищувача в останню мить бою. На одному боці гранітної стели — біла лілія — символ льотчиці, а на іншо­му — 12 зірочок — кількість здобутих у повітрі перемог. 

(За матеріалами військового історика Леоніда Порицького).

Назва Україна

Деталі Категорія: Информация Перегляди: 477

    У квітні 2012 року минуло 825 років від першої писемної згадки слова Україна (за тогочасним правописом Оукраина).

    Київський літописець, складаючи похвальне слово-некролог померлому під час походу на половців переяславському князеві Володимиру Глібовичу, відзначив (сучасною мовою):   «і плакалися по ньому  всі Переюслівці , бо князь добрий  і крепкий був на раті… і  всякими добродійностями наповнений. Про нього вся Оукраина «много постона».

       У наш час важко визначити координати зга­даної тут України, бо в зв’язку з цим походом згадується лише Дніпро (тогочасний ДнЪпръ), брід на ньому (Дньпръискыи) і  якийсь Татинець (від давньоруського тать — злодій), з яким ототожнюють пізніший так званий Зло­дійський шлях. Цим шляхом кочівники намагалися проникнути якщо не до самого Києва, то принаймні до столиці Перея­славського князівства, яке охоплювало в той час усю сучасну Полтавщину, значні частини лівобережної Київщини, Черкащини, суміжні райони Чернігівщини, Дніпропетровщини, Сум­щини, ледве не всю Харківщину та деякі інші території в басейні Дону.

           Виходячи з цього, одні дослідники згадану тут літописну Україну ототожнюють із порубіжною територією Київської землі і при цьому називають її «Київською», другі перекривають нею весь простір тогочасної «Переяславщини», треті вважають, що цю назву вжито в розумін­ні країни, яка охоплює і Київщину, і Пере­яславщину, і Чернігівщину, разом узяті.         

   Найімовірніше ж, Україною вже в XII столітті називали Середню Наддніпрянщину, що вже тоді відігравала велику роль у політико -економічному житті Південної Русі і  за  якою протягом усієї фіксованої історії ця назва трима­лася найміцніше. Так чи інакше, але з цитованого контексту виразно помітно, що назва Оукраина в ті часи була вже досить відомою і не вимагала якогось додаткового означення, як це й було з нею і в усі наступні віки.

         А ще через два роки, тобто «літа 1189», у хронологічному описові тогочасних подій ця ж сама назва вживається з уточненням: «Оукраина Галичькыи». Знову неясно, що таке ця Галицька Україна: чи це вузька порубіжна смуга Галицького кня­зівства, а чи все князівство, «до складу якого тоді входили не тільки галицькі землі, але Покуття, Буковина і Подністров’я аж до бере­гів Чорного моря і гирла Дунаю».

              А трохи менше, як через чверть століття, точніше 1213 року, з’являється третя згадка, так зва­на «Волинська» Україна, коли військо видатного політичного діяча, дипломата й полковод­ця Данила Романовича Галицького у ході бо­йових операцій проти іноземних загарбників, «пройшло всю Оукраиноу».

   Історія підказує, що тут ідеться про північно-західну частину Галицько-Волинського князівства, так звану Берестейщи­ну, до речі, ще й досі значною мірою заселену носіями   місцевого  діалекту  української  мови.

       У першій половині XIII століття назва Украї­на набула вже такої популярності, що потрап­ляє навіть на сторінки одного з татарських літописів. Що ж до місцевого літописання, то воно незабаром (1279) передає аналізовану назву вже в типовій розмовній тогочасній українській формі. Так, Галицько-Волинський літопис відзначає, що князь Лев Данилович (до речі, від його імені виводять назву м. Льво­ва), направившись зі своїм військом за річку Західний Буг та визволивши там від польських феодалів кілька міст, «восхотъ соби части… города на Въкраини». Це перша фіксація прийменникової конструкції «на  Вкраїні», що стане ледве чи не обов’язковим атрибутом української народної пісні й думи, приказки й прислів’я, поезії і прози, коли вони торкаються назви рідної землі (порівняймо: у Т. Шевченка: «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну» і «Серед степу широкого, на Вкраїні милій»).

          А 1282 року від цієї форми вже з’являється й похідне утворення, згадане в зв’язку з тим, що польські війська, вчинивши напад на Во­линь, захопили «село на Въкраиници именемь Воинь» (до речі,з історії  –  поселення під назвою Воинь за княжих часів було відоме й на «Переяславській» Україні).

   Що означає ця Вкраїниця, ще й досі залишається таємницею. Одні вважають її зменше­ною формою від територіальної назви Вкраїна, а інші — найменуванням якоїсь порубіжної річки, виходячи, наприклад, із того, що поряд із назвою річки Сула є зменшена форма найме­нування її притоки — Сулиця, в басейні Ворск­ли— Ворсклиця, Ірші — Іришиця тощо.

До то­го ж прийменник “на” вживається не тільки перед територіальними назвами (порівняймо: на Поділлі, на Волині, на Поліссі), але й перед гідронімами: на Дніпрі, на Дінці, на Бистриці. 

      Отже, якщо згадана  Вкраїниця була річкою, то могла бути й ріка Вкраїна чи Україна. Сучасні матеріали вже не знають такої ріки, але її згадує російська народна билина «Олеша и Тугарин», описуючи при цьому події, пов’язані з Києвом і великим київським князем Володимиром Святославовичем, на долю якого випала важлива історична місія — хрещення Русі. «Ой ты, гой еси, Ефимушка, слуга верная, Мы поедем на Украину-реку… Не поедем, не по­едем на Украину-реку, Мы поедем, поедем княжу Солнышко Володимеру»,— співається в цій билині про події, які минули понад 1000 ро­ків тому. 

        Назва Україна (чи україна) у давні часи вживалася й щодо територій, локалізованих за межами сучасного українського етномовного масиву.

  Так, під 1271 роком у Псковському лі­тописі згадується про німців («погану латину»), які «прийшовши тайно, и взяша съ украины неколико псковских селъ». Відомий російський лексикограф наводить ана­лізоване слово й у таких контекстах: «На украинЪ, на студеномъ моръ», «Даже до украины нашей страны Молдавской» (Даль В. Тол­ковый словарь великорусского языка.— СПб.— М., 1882, т. 4, с. 484).

        У XV—XVI століттях під назвою Україна («Украина за Окою») виступають російські землі на південь від річки Ока, тобто у вер­хів’ях річок Сейму, Трубежу, Удаю, Сули, Псла, Сіверського Дінця тощо, основна частина течії яких перетинала в більшості випадків терито­рію колишньої Переяславської землі, що й була відомою  в  літописах  як  Оукраина.

            Що ж до суто українських земель поординського лихоліття, то історія   XIV — першої поло­вини XV століття  залишила обмаль пи­семних пам’яток, а ті, що дійшли до нас, відбивають тяжкий стан соціального й національ­ного гноблення, політичної роздрібненості території та розподіл її між іноземними держа­вами. У XV—XVI століттях на Наддніпрянщині відбувається деяке посилення народних, зокре­ма козацьких, рухів, що супроводжувалося й активізацією фіксацій місцевих географічних назв, а серед них і територіальної назви Україна.

            У XVI—XVII століттях Україною почали називати не тільки Середню, а й Нижню Наддніпрянщину, де в той час жило багато вільних від панщини селян-утікачів (козаків). З цього часу слово Україна у широкому значенні Наддніпрянської землі вживається і в народних піснях та думах. «А я молоденький на Україні, Напуваю коня із бистрого Дніпра», — співається в одній з пісень.

          Численні актові й картографічні матеріали (карти Боплана тощо) періоду підготовки й розгортання визвольної війни українського на­роду проти польської шляхти, возз’єднання України з Росією показують, що Україною (українами) звалися не тільки землі Київщи­ни, Переяславщини, Чернігівщини, Слобожан­щини, Запоріжжя, Брацлавщини, Поділля, колишньої Болохівщини, Покуття, Львівщини, Белзщини, Полісся, Люблінщини, Холмщини, Перемишльщини тощо, але й Закарпаття.

      Так, наприклад, 3-го жовтня 1662 року єзуїт Севастіян Мілей писав до свого краківського колеги Матвія Міткевича: «…Мукачівська Україна, яка велика вона є, до цього часу є схизматичною (пра­вославною)». Очевидно, і українська мова, якою говорить корінне східнослов’янське населення, і назва краю Україна, і православ­на віра, її побут закарпатців, і багато інших рис місцевого життя, що дуже нагадують анало­гічні явища інших українських територій, фор­мувалися тут у єдиному з підкарпатськими, подільськими, наддніпрянськими та іншими землями  в   етноісторичному  процесі.

  Про це, мабуть, свідчить і той факт, що в польських і угорських документах XVII століт­тя почасти стосовно Закарпаття вживається також назва Україна Угорська, зокрема й у словосполученнях типу «староство України Угорської, «Україна кордону угорського» тощо.

         Разом з тим із згаданих документів  видно, що Закарпаття, особливо в попередні XIV – XVI) століття, виступало й під назвами Краина, Крайна, нерідко з означеннями, що уточ­нювали їхню локалізацію типу: Крайна Угорська,   Крайна   Березька,  Крайна   Гуменянська, Крайна Маковиченська, Крайна Мукачівська тощо. Такі означення, звичайно, вказували на комітати (повіти), на які поділялося Закарпат­тя. Відповідно до цього місцевих українців  (русинів) називали ще крайниками.

       Залишає­ться й досі нез’ясованим генезис лексичної пари Україна // Країна (Крайна) та їхня функ­ціональна взаємодія, які, особливо в народно­пісенній творчості, здавна поширені й на інших українських землях.

  Але так чи інакше в XVII столітті практично всі землі, заселені українцями, об’єднуються назвою Україна (україни). Поряд із цією функціонували, звичайно, й де­які інші, як народні, так і введені книжно-адміністративним шляхом назви типу Мала Русь, Червона Русь, Малоросія, Новоросія (Південна Україна), Підкарпатська Русь (Закарпаття), Угорська Русь, Мала Польща і по­дібні, які усталилися у мовній практиці.

        Уже в XV—XVII століттях в історії  фіксується чимало прикметникових утворень, похідних від слова Україна (украина), які хронологічно можна поділити на дві групи — найдавніші (вони, очевидно, похідні від слова, вжитого в загальному значенні, типу «украинные», якими могли бути «городы», «повиты», «волости», «замки», козаки, просто люди) і пізніші — від того ж слова в його власноіменному значенні. Так, наприклад, говорячи про події 1636 року, ві­домий козацький літописець посилається на офіційний документ, спрямований «войску За­порожскому й цалому народу украинскому». 

     Українським народом, або українцями, спочатку, очевидно, називали населення Наддніпрянщини з її козацтвом і Запорізькою Січчю. Це воно було основною силою у визвольній боротьбі 1648—1654 рр. проти панської Польщі. Пам’ятки  XVII  століття  зафіксували  й  назву «обабочніи украинци», яка охоплювала насе­лення як Право-, так і Лівобережної України. Відтоді з народної мови, насамперед наддніпрянців, незважаючи на всі зусилля протидії зовнішніх і  внутрішніх гнобителів, слова Україна, українці, український як назви краю, його народу й мови ніколи не виходили з ужит­ку, ставши символами боротьби проти всяких поневолювачів, що знаходило своє яскраве відбиття в українській народній пісні, думі, приказці й прислів’ї.

   У віковій боротьбі за своє соціальне й на­ціональне визволення український народ ство­рив неперевершений лірико-епічний образ рід­ної країни — «славної Вкраїни».  Возз’єднання усіх українських земель у складі Української  Радянської Соціалістичної Республі­ки закріпило назву Україна за всіма возз’єднаними територіями, витіснивши всі інші терміни.

       Відтоді за всім возз’єднаним народом, який мав і має ще цілий ряд регіональних назв,— зокрема  батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни (волиняки), галичани, гуцули, запоріжці, карпаторуси, козаки, лемки, малороси (малоросія­ни), ополяни, оросаки, підгірці, пінчуки, подоляни (подоляки), поліщуки, польовики, райки, роксолани, русини (руснаки), рутени, севрюки (севруки), слобожани, степовики, тавричани, угроруси, хохли, червоноруси, чер­каси, чорноморці тощо — закріпилася єдина офіційна назва українці (однина — українець, українка), а за його мовою — українська.

          Ці назви було узаконено не тільки для сучас­ного і майбутнього, але й для всього поперед­нього періоду, починаючи з розпаду Київської Русі. Незважаючи на, здавалось би, виразність, зрозумілість і простоту слова Україна, спосте­рігається немало випадків зміщення в ньому наголосу проти нормативного. Правильної вимови цього слова учить нас українська народна пісня й дума: у ній ви ніколи не почуєте наголосу на третьому складі від кінця, як ще інколи можна спостерегти в розмовній мові, а тільки на другому.

«Ой коли б я, зозуленько, коли б крила мала, То я б тую Україну кругом облітала»,— чує­ться в пісні, якій вторить народна дума: «Взя­ли його поставили на Савур-могилі: Дивись тепер, Морозенку, на свою Вкраїну».

        Ще більше існує спроб пояснити цю назву. Найпарадоксальнішою, якщо не дивацькою, серед них є та, яку зробив А. Великанов у своїй книжці «Зарницы Руси за скифским горизон­том начала ее разысканий» (Одесса, 1877). Переконаний, що Русь бере свій початок від скіфів, він намагався й усі східнослов’янські географічні назви пояснити на скіфсько-іран­ській основі, ігноруючи мовні закони та робля­чи довільні зближення. Україна, на його думку, походить від того ж кореня, що й санскритське «укхраіїа», тобто «горб, земляний бугор». Мовляв, «рубіж, який оборонявся сторожовими могилами (кургана­ми), він  (народ)  завжди називав Україною».

        Відомий     російський    вчений    М.    Надєждін у  своїй  праці   «Опыт  исторической  географии русского мира» писав: «…Три України (Украи­ны), які зберегли до цього часу свої назви,— Дніпровська,   Дунайська    (земля   стародавніх карнів, нинішній австрійський Крайн) і Полаб­ська    («Эльбская» — земля   стародавніх   укрів,  … прусський  Уккермарк)  повинні вважатися   споконвічними  краями  чистого  венедо-слов’янського світу…»

         Із тим же коренем, що   й   у   назві   Крайни — південнослов’янської історичної області  (Кrajina, латинське саrnіа), польської Крайни чи вже відомої нам закарпатської   (Руської)  Країни  (Крайни),   як,   за свідченням Я. Головацького, називалася гірська частина колишніх Ужгородського та Земплинського повітів у складі Австро-Угорщини, і з Країною — частиною     балтійського   Помор’я (за р. Нетечею) назву України пов’язував ряд учених.                    

           Була  також  спроба  виводити  її   від дієслова  «украяти», тобто «врізати»,— мовляв, українські   козаки   мечем   своїм   «украювали» від ворога землі. Ці «теоретики» йшли, очевид­но, від народного каламбуру: «У нас Україна: треба самому собі хліба украяти»  (поданий у збірниках прислів’їв Номиса та І. Франка).

          Більшість же дослідників схилялася до дум­ки, що ця назва походить від прийменникової конструкції «у края». Відомий мовознавець О. Потебня писав: «Усяка крайня від чогось земля називалася Україною». Значення «порубіжжя» в цьому вбачав відомий український мовознавець А. Кримський. Ідучи за словником Б. Грінченка, який у семантичному спектрі цього слова на перше місце ставив поняття «країна», мовознавець Є. Тимченко надавав ваги в ньому й значенням «окремої території; краю, далеко­му від осідку» тощо.

        Ряд значень цього слова, зокрема «порубіжна місцевість», «чужі краї», «іноземна країна» в давньоруській мові спостеріг І. І. Срезневський. Найчастіше ж цю власну територіальну назву «пов’язують із за­гальним іменником «україна», тобто «окраїна» якоїсь землі (див, ще: Стрижак О. С. Про що розповідають географічні назви,—К,., 1967, с. 11—13, 111—123). Але й досі точно ще не встановлено, якої саме.

  Справа в тому, що, як гадає мовознавець-етимолог О. Трубачов, для відомої з історії Північного Надчорномор’я етнічної назви IV—VII століть н. е. анти за­лишається найбільш імпонуючим зближення з давньоіндійським аntа — «кінець, край» — «бездоганне фонетично, а також семантично, тому, що так звані анти справді займали пів­денно-східний край слов’янства, відомий згодом під назвою Україна».

Олексій СТРИЖАК «Звідки походить назва Україна»

• Робота
• Поезія
• Елвіс Преслі
• Найкрасивіші українки живуть в… діаспорі?