Нам, українцям, наразі важко зрозуміти росіян, які у переважній більшості схвалюють дії президента Росії Володимира Путіна щодо України. Нам важко збагнути, як можна підтримувати загарбницькі військові дії на території України.
Те, що сьогодні робить Володимир Путін нас шокує, бо ми не здатні на те, щоб прийти на чужу землю та вкрасти її шматок. А от для росіян це не вперше. Першим українську землю намагався привласнити засновник Москви, князь Юрій І Довгорукий ( син Володимира Мономаха). Він довго не міг заспокоїтися тим, що йому належить лише Ростово-Суздальська земля. Тому після смерті батька Юрій почав війну з своїми братами за київський престол.
Тричі завоював Київ, де й залишився до кінця свого життя. Щоб закріпитись на півдні, він роздавав тут своїм синам удільні князівства. Юрій I Довгорукий не був любленим серед киян; під час пиру у київського боярина Петрила його 15 травня 1157 року отруїли. За Юрія Долгорукого вперше виявилося суперництво двох народів, між Києвом та Суздальщиною ( Росією) почалася боротьба, яка триває і донині.
Відмінність та неприязнь двох народів, українців та росіян, – давно помічена багатьма дипломатами та подорожуючими у різні часи. Можливо, прочитавши спогади іноземців про російських правителів, ми зможемо трішки більше зрозуміти їх… безнадійність.
16 століття.
Щоби зрозуміти відмінність відносин у житті та побуті Московщини кінця XVI ст., не можна не згадати великого твору англійця Джайльса Флетчера, що був у 1588 році послом при московському дворі, «Про російську державу або спосіб правління російського царя».
Про спосіб правління московською державою Д. Флетчер пише: «Правління в них (московських царів) чисто тиранське, всі кроки царя розраховані на те, щоби були корисні лише для одного царя, а крім того найбільш безоглядним і варварським способом».
У спеціальному розділі під заголовком «Про засоби збагачення царської скарбниці майном підданих» автор пише, що цар притримується таких засад: «Не противитися насильству, видиранню і всякого роду хабарам, яких уживають князі, «дяки» (губернатори на місцях) та інші урядовці над простим народом в областях, але дозволяти їм все це до закінчення їх служби, доки вони цілком не нажеруться.
Потім поставити їх на «правеж» [себто під батіг] за їх поведінку і вимордувати з них усю або більшу частину здобичі, награбованої ними у простого народу, і зложити її до царської скарбниці, але ніколи не вертаючи нічого, справжньому власникові, яка не була б велика і очевидна спричинена їм (власникам) шкода. Для цієї мети дуже «корисні» бідні князі і «дяки», яких посилають до областей на місця, а котрі перемінюються дуже часто.
Показувати іноді прилюдно приклад справедливості (суворості) над урядовцями, що грабували народ. Коли якийсь із них став особливо відомий з найгіршого боку, щоб народ міг думати, що цар обурюється гнобленням народу, і таким чином скинути вину за погані прикмети його урядовців. Так, між іншим, зробив покійний цар Іван Васильєвич з «дяком» однієї своєї області, котрий крім річних поборів і хабарів прийняв печену гуску, начинену грішми. Його (урядовця) привели на ярмаркову площу в Москві, де цар був присутній особисто, і промовив:
— От, добрі люди, ті, котрі готові вас з’їсти, як хліб, і т. п.
Потім він запитав своїх Катів, хто з них вміє різати гуску, і наказав одному з них спочатку відрубати дякові (губернаторові) ноги на половину литок, потім руки вище ліктя (усе запитуючи його, чи смачне гусяче м’ясо), і нарешті звелів відрубати голову, щоб він зовсім був подібний до печеної гуски. Це могло би служити достаточним прикладом справедливости (як розуміють судову правду у Московії), коли б вона не мала на оці хитру мету закрити той гніт, якого допускається сам цар».
17 століття.
З описів України та Росії особливо цінний Денник подорожі Павла Алепського (з міста Алеппо в Сирії), секретаря антіохійського патріарха Макарія III, що подорожували по Україні в роках 1654 і 1656. Про Україну пише Павло Алепський з захопленням, як про «прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатове яблуко зерен». Уперше вступивши на українську землю у Рашкові над Дністром, П. Алепський зразу помітив високий рівень культури.
З України через Путивль П. Алепський з патріархом поїхали до Москви, де були майже 2 роки. Побут у Москві П. Алепський описує в дуже непривабливих фарбах, і незважаючи на те, що патріарх там одержав великі подарунки, Москва їм не сподобалася. Про москалів він пише, що «всі вони, від великого до малого, мають п’ятий темперамент, а саме лукавство… чужинцям нічого не скажуть… Життя москалів дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці». Загально про свій побут у Москві сирієць Алепський пише так: «Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали нас і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».
Зате відпочили патріарх та його оточення, коли знову стали ногою на українську землю. Перед Києвом, ночуючи на березі Дніпра, П. Алепський записує: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувалася своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих цвітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господеві Богові.
Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть-чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би ми, навіть ставши панами цілої країни (як патріарх!), ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі!»
Ще більше цікавий опис можна знайти у рідкісній книжці Й. Г. Корба під заголовком «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris», що видана у Відні коло 1700 р. Як дуже спостережливий мандрівник, Корб подав докладні відомості зі всіх ділянок московського життя, але зустрічаємо тут також чимало відомостей про українське військо.
Подаючи різні характеристичні практики московських судів, каже, що «серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що штука обманювати рахується майже ознакою високого розуму». А далі: «У жовнірів Московії є у звичці жорстоко і зовсім самовільно, без поваги до осіб або обставин, бити затриманих рушницею і палицями і, запхавши їх у найгірший кут, всякими способами катувати.
Особливо поводяться вони так з багатими, котрим без встиду заявляють, що кінця їх биття не буде раніш, ніж ті виплатять певну суму грошей; б’ють кожного, чи йде він під багнетами добровільно чи насильно». Військо і нарід московський все виконує не через свідомість, а лише зі страху перед царськими карами. «Не мають почуття гідності, неосвічені. мають в’ялий і тупий розум». В проханні до царя москвини підписуються зменшеними іменами, наприклад, замість Яків — «Якушка», конче додаючи при цьому «холоп» і «раб».
Багато місця присвячує Й. Корб військовому повстанню «стрільців» (Стрілецький бунт 1698 року – повстання московських стрілецьких полків, викликане труднощами служби в прикордонних містах) проти царя Петра І. Автор описує нечувано жорстокі катування повстанців, у яких брав участь сам Петро І: «Дня 27 жовтня 1698 р. цар наказав своїм вельможам і полковникам, що кожний з них мусить власноручно відрубати кілька голов стрільцям. «Сам цар, сидячи у кріслі, дивився сухими очима на всю цю таку жахливу трагедію і забиття стількох людей, обурюючись лише тим, що багато з бояр приступали до цих незвичних обов’язків з дрожачими руками»…
Під датою 4 лютого 1699 р. Корб оповідає, як урядовці одного посольства, бажаючи побачити московські в’язниці, відправились у передмістя Москви Преображенське. «Оглянувши різні в’язниці з ув’язненими, рушили вони туди, де найбільші зойки свідчили на найбільш жахливі муки. Дрожачи від жаху, обійшли вони три в’язниці, але зловіщі зойки і нечувано жахливий стогін змусили їх подивитися на жорстокості, які діялися у четвертій будові. Як лише увійшли туди, миттю хотіли покинути це приміщення, бо зі здивованням побачили там царя і бояр»… Ледве втікли звідтам, бо «цар і бояри були дуже невдоволені, що чужинці застукали їх при такому занятті»…
Великий інтерес мають обширні спогади данського посла Юля Юста, що в роках 1709—1712 перебував у Росії, а в році 1711 їздив на Україну. Посол не тільки докладно описує свою подорож через цілу Україну, але робить широкі порівняння життя, побуту і культури України Мазепиної доби з життям Московщини.
Юль Юст пише: «Таким чином, хоч під цю пору у своїй поведінці росіяни стараються наслідувати, як мавпи, інші нації, хоч вони і вдягаються у французький одяг, хоч по зовнішньому вигляді вони трохи отесані, але всередині їх по старому сидить хлоп».
Досить багато пише данський посол про побут і життя росіян та не може надивуватися диким, грубим і варварським звичаям:
«Коли росіяни розсердяться, то називають один одного злодіями і «мошенниками», і за дуже розповсюдженим тут звичаєм плюють один другому в лице». Це торкається навіть найвищих російських верств. Описуючи приняття у царя Петра І в Нарві, данський посол занотовує: «Окружения царя поводилося без совісти і встиду: кричали, свистали, ригали, плювали, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя порядних людей».
«В Росії від усіх недуг лікують три лікарі, уживаючи для того хорих і здорових: перший лікар — це російські лазні («бані»), другий — горілка, котру пють як воду або пиво всі ті, котрим дозволяють засоби, і третій — часник, котрий росіяне вживають не тільки як приправу до кожної страви, але також їдять сирий серед дня».
Перебуваючи поміж росіянами цілих два роки, робить данський посол таке зауваження:
«Іноді при зносинах з росіянами допомагає лайка… Загалом, коли маєш діло з росіянами, треба говорити з ними гостро й по грубіянськи, тоді вони уступають; коли ж поводитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого добитися».
Про державні податки на Московщині читаємо: «Цікаво, що нема ні одної ділянки народніх прибутків, котрі б цар не монополізував і з котрої не брав би своєї частини. Навіть шинки по цілій Московщині тримає цар і одержує від них прибутки. Кожна рибальська сітка, котра біднякові дає харч, і та обложена тут річними податками».
Про суд читаємо «У Московщині закон оминають на кожному кроці і вирішають справу без суду. У всьому (коли когось притягли до суду) можна було, зрештою відкупитися, даючи Меньшикові «взятку» 10, 20 чи 30 тисяч рублів. При чім з того цар (Петро «Великий») дістає «свою частину» — пише данський посол. «Зрештою, що можна очікувати кращого в країні, де вищі достойники постійно повторяють: нехай цілий світ говорить, що хоче, а ми все таки будемо робити по своєму».
Лише прочитавши цю частину спогадів данського посла Юля Юста, в котрій він пише про Московщину, більш рельєфно виступає його опис подорожі по Україні. Побачивши вперше українські села і міста, посол був приємно здивований їх чистотою і порядком.
Загально про українців зауважує, що «Козаки, будучи народом вільнолюбним, невдоволені царем за призначення до їх фортець московських комендантів… Вважаючи себе вільним народом, вони огірчені, що постійно мусять прислужуватись царю і виконувати його накази».
Англійський відомий дипломат Гарісон 2. лютого 1778 р. так характеризує життя столиці доби Катерини II:
«Велика пишнота і невелика моральність, здається, розповсюджені у всіх верствах; підлестливість і плазування характеризує нижчі верстви громадянства, самопевність і гордість — вищі (верстви). Легкий, але пестрий полиск покривають найбільш нерозвинені і неосвічені мозги. Їх забави, прибранство покоїв і кількість слуг носить зовсім азійський характер і, що дуже дивно, хоч може і вповні природньо, не дивлячись на те, що вони все переймають від чужинців і не мають (я кажу про вищі верстви громадянства) ні в звичаях ні в характері нічого власного».
До кінця XVIII ст. належать також «Секретні спогади про Росію» Шарля Франсуа Масона, француза з походження, що був на російській службі в pp. 1762—1802 і близько стояв коло царського двору, його справ та інтриг. Хоч автор висловлюється про московську тиранію досить обережно, «стараючись — як каже — затримати рівновагу між вдячністю для нації, яка його приняла, а нехітью до уряду», все таки його зауваження що до України та українських змагань досить цікаві. Він не зле зорієнтований у взаємовідносинах поміж Україною і Московщиною і виразно розрізняє «russe» від «ukrainien». В XIV розділі своїх «Секретних споминів» Масон пише (цитовано за перекладом Ю. Косача):
«Козаки не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію і зіпсуту мову. Їхні звичаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни — цілком відмінні, коли не брати під увагу загальних схожостей, які завжди існують між межуючими народами. Козаки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші, вигадливіші й особливо далеко чесніші за росіян, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й говорять сміливіше. їх зверхність менш одноманітна і тавро, що його накладає рабство, їх ще не цілком споганило та не дало зіпсувати… Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розгарі військової дії, росіянин є з природи холоднокровно-безпощадний і суворий…
Михайло Погодін, професор московського університету, відомий теоретик «офіційної (російської) народности», духовний батько галицького москвофільства, все таки не міг не признати відрубности українців від москалів. У 1842 р. він писав:
«Я люблю малоросійські села. Яка це принада — білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипаних по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби. Зовсім не так у Великороси; часто рослинки не побачите коло «ізби» і рідко коли сидить вдома клопотливий господар; він поспішає з промислу на промисл. В нього хата лише для переспання».
З цілого XIX ст., можливо, найбільш цікавий опис подорожі по Україні Й. Г. Коля під заголовком «Die Ukraine, Kleinrussland» (1841). Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.
Коль не раз торкається взаємовідносин поміж українцями і москалями, вказуючи на різницю поміж ними, при чім підкреслює культурну вищість українців над москалями.
«Відраза Українців до Москалів, їхніх гнобителів, є така велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненавість радше зростає, ніж слабшає. За те Українці ніколи більше не симпатизували з Поляками, як від часу, коли визволилися з під їхнього панування. Найгіршим словом, яким пятнує Українець Поляка, є «безтолковий Поляк», тоді як Москаль в уяві Українця завжди «проклятий»… Українці мають прислівя:
—Вій людина собі нічого, але Москаль.
—З Москалями дружи, але камінь за пазухою держи.
Українці дуже погані російські патріоти. Властиві Москалям любов і обожання царя є для Українців цілковито чужі і незрозумілі. Українці слухають царя, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою і накиненою… Коли ви не хочете образити Українця, то не смієте говорити йому про завойований України Московщиною, бо Українець свідомий того, що його батьківщина заключила союз з Московщиною, яка зі свого боку обманула Україну».
Наприкінці Коль пише: «Нема найменшого сумніву, що колись велитенське тіло російської імперії розпадеться й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріял для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра зявиться будівничий, що збудує з тих матеріялів велику незалежну Українську Державу!»
«Українці є протилежність москалів. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати: хто він, то відповість з радістю і гордістю:
— Я козак!
Українці це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень і переказів у них зберіглась. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й память… Непорівняно більше, ніж у москалів, розвинене в українців і естетичне почуття. Вони мають теж талант до рисунків і малярства. В цілій низці поменших рис характеру помічається, що українці мають куди більше змислу для краси, ніж москалі».
На основі історичної праці Володимира Січинського «Чужинці про Україну».
Related posts
Подпишись
* Вы будете получать самые свежие новости
Вау!
Увага! В Столицi Знищують Печерськi схили! Вже вирублено десятки дерев!(Фоторепортаж) | Everyday in Ukraine
Рубрика : everyday.in.ua©, Бизнес, Власть, ЖКХ, зеленые зоны Киева, Киев, Криминал, Незаконные застройки, Социальная жизнь Киева, Украина, Фоторепортаж, Экология Метки:…
Андреевский Спуск | Everyday in Ukraine
Автор: : Роман Игоревич Рубрика : Everyday.in.ua, Видео, Власть, Избранное, Киев, Культура, Общество, Просто фото, Украина Метки: everyday.in.ua, Андреевский…