Останнім часом у багатьох країнах світу досить злободенною стала тема евтаназії.
Гарячі дискусії точаться навколо питання, як слід розцінювати евтаназію? Чи це вбивство чи полегшення страждань важкохворих, невиліковних людей? І чи мають діти право на евтаназію? Зважмо, що лікарі всього лиш виконують бажання своїх пацієнтів (бо якби такого бажання не було, то вже було б звичайне вбивство).
Отож саме добровільне бажання тяжкохворих людей скоріше вмерти та позбутися страждань і є першопричиною всього подальшого. І головне питання тут має бути таким: а чи має право людина за власним бажанням вкоротити собі віку – чи то власноруч, чи то з чиєюсь допомогою? Тобто чи має людина право на самогубство, хоча б і зі сторонньою допомогою?
Переважна більшість людей, навіть якщо вони вільнодумці або атеїсти, переконані, що кожна людина має вмирати лише природною смертю – від старості або хвороби. А штучно вкорочувати людський вік – які б на те не були причини – то вже протиприродно й неприпустимо, одне слово – тяжкий гріх. Підтекст таких міркувань, хоч і не завжди усвідомлений, приблизно такий: людина має прожити саме стільки, скільки їй судилося від Бога чи від природи.
Більшості з нас це видається цілком природним і незаперечним. Тим часом протягом минулих століть у різних людських суспільствах з цього приводу існували погляди, істотно відмінні від наших.
Вчений Віктор Невгод досліджував тему евтаназії та прийщов до висновку, що евтаназія існувала на всіх етапах людського розвитку і часто носила далеко не гуманний характер: [ Евтаназія – вчора, сьогодні, завтра./ Людина і світ. Листопад 2003 р.]
Європа. Античний світ
Метопа з храму Гери, що зображує самогубство грецького воїна Аякса. Італія, 6 ст. до н. е
В античному світі самогубство нікого особливо не дивувало й не шокувало – мовляв, людині краще знати, жити їй чи померти. Так, у давнину випадки самогубства сприймалися спільнотою як приватна справа кожного, а часом – як акти прояву особистої мужності та героїзму, гідні схвалення.
В античному світі людина, яка надала перевагу смерті, а не рабству, безчестю, безглуздим стражданням, безпорадній старості, не викликала осуду. В давніх Афінах навіть були громадські сховища отрути, що видавалися бажаючим покінчити з життям, якщо причини самогубства Сенат визнавав виправданими.
Але “несанкціоноване” самогубство засуджувалося, як незаконне ухилення від виконання громадського обов’язку. В давньому Римі самогубства були поширеним явищем, вони навіть іноді заохочувались властями, замінюючи смертну кару (філософ Сенека). Водночас “самовільне” самогубство засуджувалося, а тіло того, хто його скоїв, піддавалося глуму, майно конфісковувалося.
А у примітивних, первісних суспільствах і взагалі природної смерті не чекали. Там саме суспільство (а не Бог) вирішувало, коли саме людині слід помирати, і всіляко в тому допомагали, незалежно від її власного бажання. Тобто то була евтаназія, так би мовити, “добровільно-примусова”.
Північна Америка, Аляска
У славетного американського письменника Джека Лондона є оповідання “Закон життя”. Дія відбувається на Алясці, посеред лютої північної зими. Індіанське мисливське плем’я змушене шукати нові мисливські угіддя. Тож усі лаштуються в далеку нелегку дорогу. Не бере участі у тих зборах лише один старенький дідусь, батько вождя племені.
Він і сам колись був визначним вождем, вправним мисливцем і відважним воїном, але нині вже зовсім зістарівся й заслаб, і йому вже не під силу тривалі виснажливі переходи. Тож для племені він став зайвим тягарем, і родичі позбавляються його у найпростіший, традиційний для таких кочових мисливських племен спосіб: коли всі вирушають у путь, дідуся просто покидають на старому місці, посадивши біля вогнища й полишивши оберемок хмизу. Він не ремствує на співплемінників і родичів, хоч вони і прирекли його на скору неминучу загибель – так вже, мовляв, заведено одвіку.
Свій близький кінець старий сприймає хоч із сумом, але без розпачу; пожив, мовляв, на світі вже чималенько, треба й честь знати. Іншого кінця життя старої людини він просто не уявляє.
І так було заведено не лише серед індійців крайньої Півночі. Схожі звичаї панували серед переважної більшості кочових мисливських племен по всьому світі. За численними документальними свідченнями етнографів, у таких суспільствах від «зайвих» співплемінників позбавлялися рішуче й безжально.
І зовсім не тому, звичайно, що люди племені були якимись особливо жорстокими дикунами, позбавленими чуйності, – до того змушували суворі умови їхнього життя. Нерідко то було існування на крайній межі виживання, особливо ж у таких екстремальних, суворих місцях, як приполярна тундра або сухі, випалені сонцем південні напівпустелі.
Аби прогодувати себе та свої сім’ї, мисливці мусили в пошуках здобичі щодня долати десятки кілометрів. Та й щастило на полюванні далеко не завжди, тож племені частенько доводилося голодувати. Отже, ті, хто не міг сам собі дати раду й ставав для співплемінників тягарем, мусив піти з життя. їх так само залишали напризволяще на старому місці…
Євразія. Далекий Схід
Радянський письменник Євген Лапін, який у 20-30-х рр. багато попоїздив по Сибіру та Далекому Сходу й добре вивчив побут і звичаї тамтешніх корінних народів, знайшов на Чукотці вельми цікавий архівний документ часів перших років радянської влади.
Мешканці одного з чукотських стійбищ зверталися до районного начальства з дещо несподіваним проханням. Вони просили дозволу задушити стару бабусю, яка аж надто вже зажилася на світі: користі від неї, мовляв, давно вже ніякої, лише харчі доводиться даремно витрачати. І місцевий начальник не забарився задовольнити прохання трудящих, – на папірці стояла резолюція: “Дозволяю задушити”.
Може, Лапін вигадав усе те несусвітне бузувірство? Аж ніяк: чукчі лише просили дозволу на виконання свого прадавнього традиційного звичаю – мабуть, вже зрозуміли, що за радянської влади на все треба питати дозволу начальства, інакше не минути лиха.
Той звичай був своєрідним актом “добровільно-примусової” евтаназії, – старих, які надто довго зажилася на світі, і справді душили – в буквальному розумінні. Жертвами переважно ставали бабусі, бо чукчі-чоловіки – рибалки, мисливці, оленярі дуже рідко доживали до похилого віку: гинули в тундрі чи в холодних хвилях океану.
Бабусь же позбавлялися не просто так, а за традиційним урочистим ритуалом. Протягом кількох днів до того приречену годували найсмачнішими стравами, давали скільки завгодно тютюну, розважали піснями й танцями. А відтак жертву заводили до яранги, де горіло чадне вогнище, а всі отвори були щільно закриті; коли вона втрачала від чаду свідомість, на шиї затягували ремінну петлю.
Острів Вогненна Земля. Південна Америка. Полінезія.
На острові старих дідів було мало – адже вони рибалили на вбогих човниках у Тихому океані, де, як правило, й закінчувався їхній земний вік. Бабусі ж правили за своєрідні живі консерви на випадок голоду. Коли риба не ловилася й харчів залишалося дуже мало, співплемінники починали їсти своїх бабусь, не питаючи їхньої згоди. (Той аж надто вже екзотичний і страшнуватий звичай вогнеземельців докладно описав Чарльз Дарвін у своїй відомій книзі “Подорож натураліста на кораблі “Бігль”, яка за радянських часів кілька разів перевидавалася.)
У порівнянні з такими от жахами прямо-таки райським видається життя літніх людей на тихоокеанських островах, у Полінезії. Там стареньких ніхто не силував “добровільно” помирати, і вони могли спокійно жити аж до природної своєї кончини. Може, їхні співплемінники були людьми добрими та м’якосердними? Аж ніяк!
Під час нерідких міжплемінних війн полінезійці були нещадними до ворогів, безжально вбивали їхніх жінок та дітей, а полонених зазвичай просто з’їдали, їхнє ж навдивовижу м’яке ставлення до своїх старих, яких інші “дикі” народи прагнули позбутися, неважко пояснити особливостями тамтешніх умов життя: на тропічних островах з “райським” кліматом (ані холодів, ані надмірної спеки -немовби цілий рік суцільна весна) було вдосталь дикоростучих плодів, так що голоду полінезійці не знали. Отож старі не зазіхали на чужий кусень і нікому не заважали.
Однак подібна поблажливість серед примітивних племен зустрічалася вкрай рідко. Як правило, у таких народів “зайві” співплемінники мусили йти з життя “добровільно-примусово” або і просто примусово. І так велося не лише у мисливців, а й у багатьох народів, що вже почали займатися примітивним землеробством чи скотарством.
Африка.
Особливо поширені були такі звичаї у багатьох народів Африки, подекуди аж до середини XX ст. (а десь, мабуть, і донині.) Іноді та обов’язкова “евтаназія” прибирала вельми вигадливих і жорстоких форм. Так, у деяких народів Мадагаскару було заведено бити великі горщики на голові надто старих і хворих, аж поки з них душа не вилетить.
А в Південній Африці зулуси, які протягом мало не всього XIX ст. воювали з англійцями за свої землі, мало того, що не брали полонених, але не були ласкавими й до своїх поранених товаришів. Після кожного бою знахарі уважно оглядали їх і кожному виносили присуд: легкопоранених старанно лікували, а от важкопораненим перерізали артерії.
Втім, ще якихось років із 100 тому схожу “екзотику” можна було знайти не лише в Африці. Тоді навіть у деяких більш розвинених кочових народів Центральної Азії ще зберігалися прадавні звичаї, за якими старих і тяжкохворих кидали напризволяще посеред степу. Зокрема, у бурятів той звичай зник лише під тиском радянської влади.
А ті, кому довелося дивитися старий японський фільм “Легенда про Нараяму”, певно запам’ятали дуже схожий звичай, що побутував колись у глухих японських селах: старих відвозили далеко в гори, аби вони швидше відправилися до предків.
Годі й сумніватися, що за давніх часів такі звичаї були поширені по усьому світу, навіть там, де нині дуже шанують літніх людей-аксакалів. А проте античні автори розповідали, що у народів Кавказу всі, хто досяг сімдесятирічного віку, мусили добровільно йти з життя, стрибнувши у глибоку прірву. Отже, маємо ще один типовий приклад “добровільно-примусової” евтаназії.
Тож евтаназія існувала завжди. І лише розвиток суспільного ладу зробив евтаназію більш гуманною в сучасному світі.
Comments:
Facebook
ВКонтакте
Download SocComments v1.3
Related posts
Подпишись
* Вы будете получать самые свежие новости
Вау!
Увага! В Столицi Знищують Печерськi схили! Вже вирублено десятки дерев!(Фоторепортаж) | Everyday in Ukraine
Рубрика : everyday.in.ua©, Бизнес, Власть, ЖКХ, зеленые зоны Киева, Киев, Криминал, Незаконные застройки, Социальная жизнь Киева, Украина, Фоторепортаж, Экология Метки:…
Андреевский Спуск | Everyday in Ukraine
Автор: : Роман Игоревич Рубрика : Everyday.in.ua, Видео, Власть, Избранное, Киев, Культура, Общество, Просто фото, Украина Метки: everyday.in.ua, Андреевский…