Раби системи: як живуть українські в’язні

25.Февраль.2018

Зміна влади, втрата територій, війна, новий президент – багато людей дійсно вірять, що все це неодмінно змінить нашу державу у кращу сторону. Однак, незважаючи ні на що, на просторах країни все ще залишається і, цілком ймовірно, ще довго буде залишатися місце, де ніколи нічого не змінюється.

Йдеться про в’язницю, потрапити в українську версію якої часом куди страшніше смерті.

На жаль, Україні до кращих зразків цивілізованих правових держав ще дуже далеко. Зайвим свідченням цього є ситуація у вітчизняних виправних установах – СІЗО, колоніях і тюрмах, де панують нелюдські умови, жорстокість, корупція і тотальне безправ’я.

Українські СІЗО

Всього в Україні налічується 32 слідчих ізолятори та п’ять ізоляторів тимчасового тримання, в яких знаходяться понад 22 тис. підозрюваних у різних кримінальних злочинах. Про умови утримання людей, чия вина у багатьох випадках зовсім не доведена, ходять жахливі легенди, підтвердити правдивість яких численним українським правозахисникам не складає труднощів.

Жахлива антисанітарія, холод або задуха, різношерстий контингент і жорстока охорона – усе це цілком нормальна і навіть буденна картина життя ув’язнених в українських СІЗО. Слідчих ізоляторів в Україні не так вже й багато – часто їх не більше одного-двох на кожну область, тому їх камери практично постійно заповнені. Відповідно до європейських стандартів утримання ув’язнених, на кожного арештанта має припадати не менше 4,5 кв. м площі камери. В Україні такий норматив знаходиться на рівні 2,5 кв. м, проте за фактом навіть 1,5 кв. м простору в камерах українських СІЗО вважається розкішшю. У той же час у пенітенціарній службі найбільшим досягненням вважається те, що в українських камерах (їх “класична” площа не перевищує 15 кв. м) слідчих ізоляторів, розрахованих на 15-20 місць, містяться не 40, а “всього лише” 30 осіб.

Природно, що у таких умовах ліжок на всіх ув’язнених не вистачає, тому людям доводиться спати у буквальному сенсі по черзі. Про дотримання санітарних умов мова не йде взагалі: стіни камер нерідко покриті солідним шаром грибка та цвілі, у приміщеннях, вік яких іноді досягає 100 років, вільно живуть клопи і щури, а сусідом по ліжку у новоприбулого арештанта цілком може виявитися хворий на туберкульоз або сифіліс. Ні сонячне світло, ні свіже повітря у камери не потрапляють, оскільки вікна крім традиційних двошарових решіток закривають ще й металеві жалюзі. Через це влітку у тюремних приміщеннях стоїть нестерпна задуха (належної вентиляції у більшості камер не передбачено, до того ж, арештанти практично безупинно палять), а у зимовий час бетонні стіни ізолятора не здатні захистити своїх жителів від пронизливого холоду.

Залежно від суворості охоронців, душ підслідні можуть дозволити собі лише раз на тиждень (жінки – два рази), вода, зрозуміло, холодна навіть взимку. При цьому перебувати у таких умовах арештанти змушені практично цілодобово – на прогулянку їх виводять на одну годину в закриті зверху ґратами внутрішні дворики СІЗО.

Як тут не підхопити якусь заразну хворобу? Однак про якісну медичну допомогу в стінах ізоляторів можна тільки мріяти – місцеві медики не приховують, що від усіх хвороб у них є всього два види ліків: аспірин і анальгін. Та й взагалі, щоб звернути на себе увагу тюремного фельдшера, арештанту необхідно кілька годин (а то і днів) терпіти муки хвороби, що, втім, згодом зовсім не гарантує йому своєчасної госпіталізації.

Не секрет також, що в українських СІЗО традиційно існують так звані “VIP-камери”, в яких за окрему плату сидять найбільш забезпечені “постояльці” ізоляторів. Там, принаймні, відносно чисто, у кожного підслідного своє ліжко (у випадках з найбільш важливими персонами і зовсім окрема камера), доступні телевізор, комп’ютер та інтернет. Те ж саме стосується і медичних частин в’язниць, які вважаються своєрідними курортними зонами, куди теж можна потрапити виключно за гроші. При цьому тим, хто дійсно потребує термінової медичної допомоги, залишається лише молитися в надії не вийти з-під варти інвалідом. Тим часом, з різних причин в українських СІЗО щорічно вмирають близько 150 чоловік – в більшості випадків причиною смерті стають серцево-судинні захворювання або хвороби дихальних шляхів і легенів. Допомоги від медиків ці люди так і не дочекалися. Також важливо, що 5% арештантів гинуть з власної волі, зважившись на суїцид.

На утримання одного підслідного держава витрачає не більше 10 грн на день. Згідно з нормами українського законодавства, які не змінювалися з 1992 року, арештантів СІЗО потрібно щодоби “пригощати” раціоном з 80 г м’яса (130 г риби), 500 г картоплі (200 г макаронів), 450 г каші, 250 г овочів і 3 г томатної пасти. Згідно з цими параметрами має формуватися меню в’язниць, яке, якщо абстрагуватися від мізерного обсягу порцій, виглядає не так вже й погано.

Типовий сніданок арештанта українського СІЗО складається з кукурудзяної каші з курячим м’ясом і соусом (розмір порції близько 320 г), на обід дають борщ (600 г), пшеничну кашу з м’ясом (250 г) і чай, а на вечерю – кашу з м’ясом або рибою (близько 300 г). Плюс на весь день підслідним дають 593 г хліба.

Фото: Pinterest

За великим рахунком, з таким харчуванням прожити цілком можна, якщо б зазначені цифри існували не тільки на папері, а й в реальності.

Крым того, реальність виявляється занадто гидкою. Нещодавно оприлюднені фото обіду ув’язнених. Номер в’язниці не називаєтся. Каша з мухами, сосиска замість м’яса, хліб незрозуміло з якими мікроорганізмами – цим годують в’язнів.

Тому основна частина передач ув’язненим у СІЗО з волі складає саме їжу. Велику 20-кілограмову посилку можна отримати два рази на місяць, однак з огляду на число людей в камері (30-60 чоловік одночасно, з якими вкрай рекомендується поділитися), провіанту надовго не вистачає.

Денис Чернишов, заступник міністра юстиції України, який курує пенітенціарну систему, розповів, чи варто очікувати поліпшення умов утримання в’язнів та взагалі реформи цілої сфери.

Фото: УНІАН

“Ми провели діагностику системи. Без неї якісно лікувати неможливо. Був створений паспорт реформи, де чітко ми розписали, хто відповідальний за певний напрям, скільки потрібно часу для досягнення мети, яке фінансування необхідно. Також продовжується робота над законом про пенітенціарну систему, також розробили нові правила внутрішнього розпорядку, які кардинально не переглядалися багато років, підготували нові норми харчування, поміняли будівельні норми, внесли зміни до безлічі нормативних актів, займаємося питаннями оптимізації наших установ, ведемо активну роботу з пи росу підвищення заробітних плат для наших співробітників”, – повідомив він.

Крім того, Чернишов заявив, що кількість пенітенціарного населення радикально зменшилась.

“За рахунок чого це відбулося? Була декриміналізація деяких кодексів, “закон Савченко” теж на це вплинув. Але серед 57,5 тисяч у нас 19 тисяч сидить у СІЗО. Вони під слідством”, – повідомив він.

За словами Чернишова, в СІЗО – “перенаселення”, а колоніях в навпаки – недобір.

“Цього року розпочалась програма скорочення кількості установ, бо ставалися такі дивні ситуації, коли, наприклад, 30 людей сидить, а 135 їх охороняє, обслуговує. І ми нам все доводилось гріти та освітлювати. Це просто викрадення бюджетних коштів”, – пояснює він.

Денис Чернишов також розповів, що у деяких співробітників пенітенціарної системи оклад досі залишився на рівні 1 080 гривень і “буває таке, що в місцях, де налагоджена система працевлаштування, в ув’язнених за підсумками місяця заробіток набігає більше, ніж у наглядачів”.

Крім того, він зазначив, що у тюрмах діє система так званих “інтернет-магазинів”: Ув’язнений поповнює рахунок співробітникам на певну суму і замовляє те, що їм необхідно під відсоток.

Раби у робах

Дивно, але люди, яким вже винесли обвинувальний вирок і офіційно вважаються справжніми злочинцями, живуть у незрівнянно кращих умовах, ніж ті, хто перебуває лише під підозрою правоохоронних органів. Не дарма досвідчені зеки кажуть, що після СІЗО будь-яка виправна колонія здається справжнісіньким курортом – настільки жорстокі і нестерпні умови в слідчих ізоляторах і тюремних блоках.

З 138 таких установ у нашій країні суворий режим діє тільки у 31, а ще 30 охороняються в особливому або посиленому режимі. Втім, подібна класифікація місць позбавлення волі є застарілою, оскільки, згідно з новим Кримінально процесуальним кодексом, українські колонії наділяються мінімальним, середнім або максимальним рівнем безпеки.

Фото: Pinterest

Крім того, в Україні функціонує також 12 колоній для неповнолітніх злочинців (одна з них – суворого режиму), а також 8 установ виключно для жінок. Окремим пунктом серед українських “зон” числяться 22 виправних центри (вони ж колонії-поселення), шість лікарень для засуджених і два лікувально-трудових профілакторії.

Деякі СІЗО також мають при собі так звані “тюремні блоки” (умови у них практично ті ж, що і в ізоляторах), куди садять найзапекліших бандитів і рецидивістів. Однак таких класичних тюрем в Україні залишилося дуже мало, тому більшість засуджених, за нашими законами, відправляються відбувати покарання на “зону”, тобто в колонію.

За загальноприйнятою думкою, умови утримання ув’язнених у ВТК (виправно-трудових колоніях) просто не можна порівнювати з тим, що відбувається у вітчизняних СІЗО. Зеки живуть не у тісних камерах на 40-50 чоловік, а в бараках на 10-20, іноді з окремими ліжками (а не двоповерховими нарами) і навіть телевізорами.

Побачення з родичами у колоніях мінімального рівня безпеки можливі хоч кожен день, а, в залежності від поведінки ув’язненого, йому можуть раз на квартал надати триденне побачення з дружиною. Територією зони тут можна переміщатися відносно вільно, а основну частину часу в’язні проводять на роботі, де їм навіть платять якісь гроші.

Фото: Корреспондент

Коже засуджений зобов’язаний носити на робі нашивку, де буде зазначене Прізвище, номер бригади та номер камери. Нариклад, “Іванов 52”. Ці нашивки повинні видаватись разом з робою, але в українських в’язницях такого немає: засудженні самостійно вирізають з журналів чи газет потрібні літери і цифри, а потім обшивають їх нитками.

Саме “цілюща трудотерапія” у всьому світі вважається найбільш дієвим методом по перевихованню злочинців – робота допомагає в’язням відволіктися від тяжких думок, підтримує якусь подобу соціального життя, а багатьом ще й дозволяє освоїти раніше незнайому професію. Зрештою, це дає гроші, на які зек може хоч якось перебиватися під час ув’язнення (наприклад, скуплятися у магазинах, які функціонують при кожній колонії).

Умови праці ув’язнених в Україні регулюються звичайним Трудовим кодексом. Це означає, що для зеків діють ті ж правила і умови праці, що і для інших громадян – наприклад, 40-годинний робочий тиждень або мінімальна заробітна плата. Інша справа, що на практиці дотримання умов праці ув’язнених практично ніхто не контролює, що в особливо важких випадках перетворює зеків на безправних рабів.

За рідкісним винятком, праця засуджених оплачується на відрядній основі, тобто в залежності від кількості виробленої ними продукції. При цьому на кожному тюремному виробництві існує певна норма вироблення, відступати від якої зеки практично не мають права. Непоодинокі й випадки, коли тюремне начальство налагоджує власне незаконне виробництво, де ув’язнені працюють або зовсім безкоштовно, або за одну ставку на цілу бригаду.

Так, у 2008 році українські правозахисники підняли скандал через те, що у Вінницькій виправній колонії № 86 адміністрація змушувала засуджених безкоштовно виготовляти цілі “яхти з червоного дерева”, після чого продукція нелегально продавалася на стороні. Доказів того, звичайно ж, не знайшлося, і начальство в’язниці відбувся легким переляком, проте подібні речі періодично спливають і в інших місцях позбавлення волі.

При цьому на публіку тюремники звітують про чудові умови праці і мало не родинну атмосферу, яка панує у відносинах між зеками і тюремниками. Наприклад, у швейному цеху засуджена жіночої колонії заробляє 35 грн в день (близько 900 грн на місяць), а середня зарплата ув’язнених в Україні становить не більше 500 грн. Дійсно, що може бути краще, ніж праведна праця за такі гроші?

Фільм «Тюрма №1» про звірства в Лук’янівському СІЗО – одна з нечисленних вдалих спроб небайдужих людей докопатися до істини і показати суспільству всю таємницю української каральної системи. Та й то, ніяких серйозних наслідків в плані принципового реформування пенітенціарної системи України це не викликало.

Одними з найбільш “комфортних” (якщо взагалі можна вживати таке слово, коли мова йде про українську в’язниці) виправних установ у нашій країні як зеками, так і правозахисниками вважаються:

  • виправно-трудова колонія № 85 (м Буча, Київська область);
  • ВТК № 30 (Львів);
  • ВТК № 14 (Одеса);
  • ВТК № 115 (Кагарлик, Київська область).

Остання зона взагалі славиться своїм полегшеним режимом: туди потрапляють засуджені за вбивства з необережності, містяться вони в умовах, наближених до колонії-поселення. Тут по периметру немає колючого дроту, а вночі 180 засуджених перебувають під наглядом тільки десяти охоронців.

У той же час найбільш страшними і жорстокими зонами України визнані:

  • ВТК № 35 (Біла Церква, Київська область);
  • ВТК № 59 (Вінницька область);
  • ВТК № 16 (Полтавська область);
  • Житомирська установа з виконання покарань №8.

Житомирська “вісімка” є однією з небагатьох, що залишилися в Україні класичних тюрем – там сидять найзапекліші лиходії, засуджені до довічного ув’язнення. Серед інших “постояльців” цієї в’язниці перебував і найвідоміший український маніяк-психопат Анатолій Онопрієнко, який помер влітку 2013 року. Такі установи відрізняються жорстокою вдачею як наглядачів, так і самих засуджених, тому потрапляють сюди закінчені злочинці-рецидивісти, багато з яких проводять більше часу за гратами, ніж на волі.

ВТК № 35 (Біла Церква)

Незважаючи на заявлену відкритість, місця позбавлення волі, як і раніше недоступні для громадського контролю. Очевидно, саме тому найчастіше повідомлення про те, що відбувається за колючим дротом, надходять на волю по специфічними тюремним каналам і часто обростають жахливими, моторошними подробицями.

Нам вдалося знайти колишнього в’язня ВТК №35 Андрія. Він розповів кілька моторошних історій, які спостерігав на власні очі, поки відбував покарання.

Одна з історій деяким Олександром. Він розповідав Андрію про особисті спроби оспорити рішення адміністрації колонії про його покарання. Нібито хлопцеві зовсім незаконно поставили 391-ту статтю (непокора адміністрації). За словами засудженого від нього вимагали визнати факт непокори і підписати протокол про порушення.

Якщо психологічно в’язня зламати не вдається, адміністрація дозволяє собі навіть підробку підпису засудженого. Щоб знизити тиск на засудженого з боку адміністрації колонії, про те, що відбувається за високим парканом з колючим дротом в ефірі одного з телеканалів розповів брат Олександра. Його виступ у ЗМІ обернувся для родича новими випробуваннями: з Білої Церкви норовливого в’язня відвезли до Києва, до Лук’янівського СІЗО, де хлопець незабаром порізав собі вени.

Друга страшна історія в білоцерківської колонії, пов’язана з повішенням засудженого Віктора. Трагедія сталася якраз у той період, коли хлопця перевиховували за якісь провини.

“На той момент Віктор мав протягом місяця перебувати на дільниці посиленого контролю, в ізоляторі, – Андрій. – Мені стало відомо, що під час однієї з прогулянок у нього відібрали одяг і вивели практично голого на загальний огляд. Він хотів взяв з собою мильницю і рушник. Після цього інциденту хлопця кинули в камеру, і залишили наодинці. Зрозуміло, що психологічно Віктор був розчавлений. Адміністрація колонії не мала права після того, що сталося залишати хлопця у такому стані одного. А потім Віктора знайшли повішеним на рушник”.

“Йому було 20 років, через півроку він повинен був звільнитися, – продовжує Андрій. – Смерть молодого хлопця породила масу запитань, на які практично неможливо знайти відповіді. Чому у Віктора була розбита губа? Експертиза стверджує, що губа була розбита до повішення. А співкамерники Віктора говорять про зворотне. Чому тіло сина дві доби не віддавали родичам засудженого? Відповідати на поставлені запитання нікому. Зате журналістів, які взялися висвітлити інцидент, адміністрація колонії лякає судовим розглядом”.

Також є інформація і про глобальніші проблеми. Тут уже мова йде не про персональні вимоги ув’язнених, а про нормативи їх утримання в місцях позбавлення волі. Так, група в’язнів тієї ж Білоцерківської колонії зажадала від Департаменту з виконання покарань скасувати ліміт на посилки з волі. Харчування в тюрмах, зрозуміло, мало схоже на санаторно-курортне. Саме у цій колонії відбувають покарання багато молодих хлопців. Батькам дозволяють спорядити продуктову посилку всього раз на 72 дні. Причому, вагою не більше 30 кг. Цього зовсім недостатньо. Хлопцям бракує тюремної баланди, тому вони ходять напівголодні. Однак, схоже, адміністрацію колонії така практика цілком влаштовує.

Замкова виправна колонія (№ 58)

Практично всі ув’язнені Замкової виправної колонії, які спілкувалися з правозахисниками, висловлювали занепокоєння щодо власної безпеки у зв’язку з можливими репресіями з боку адміністрації установи за таке спілкування і наявність претензій до працівників колонії, оскільки, за їх словами, це залишається сталою практикою.

Четверо засуджених, що утримувалися в штрафних приміщеннях, завдали собі ушкоджень шляхом нанесення собі порізів на руках. Такий вчинок вони пояснили необхідністю привернути увагу до зазначених проблем, а також у зв’язку з тим, що після спілкування з правозахисниками працівники установи висловили в їх адресу погрози.

Фото: РБК

За словами одного з засуджених, у листопаді 2016 року після того як перерізав собі руки, працівники цієї колонії застосовували до нього надмірну фізичну силу. При цьому в рот йому було вставлено кляп і сам він був поміщений в окреме приміщення, яке не використовується для утримання засуджених

Вінницька установа виконання покарань №1

Одна з найстаріших в’язниць України – Вінницька установа виконання покарань №1 – побудовано, як то кажуть, ще за царя. Протягом багатьох років розгоралося безліч скандалів, пов’язаних з цією в’язницею: в 2009 році був звільнений її начальник, який особисто “вибивав” правду з ув’язнених.

Два роки тому вже нового начальника цієї ж в’язниці провели обшуки через підозри, що адміністрація установи займається систематичним вимаганням у в’язнів. Працівники обіцяли не проводити обшуки в камерах, якщо їх утриманці будуть платити їм. «Прайс» коливався від 200 гривень до однієї тисячі.

Засуджені довічно

В Україні майже 2 тис. злочинців відбувають довічний термін – це більше, ніж в будь-якій іншій країні Європи. Живуть вони в суворих умовах – під стать їх нахилам і резюме.

“Довічники” з’явилися в Україні відносно нещодавно – після того як у 1997 році в Україні ввели мораторій на смертну кару, а у 2000 році її поняття прибрали з Кримінального кодексу.

Теоретично життя українців, які отримали максимальне покарання, може закінчитися поза тюремними стінами – після 20 років колонії вони можуть подати прохання про помилування, яке означає заміну терміну на 25-річний. Але таке траплялося тільки один раз за усі ці роки: у листопаді 2017 року Вінницький апеляційний суд звільнив з-за ґрат засудженого до довічного ув’язнення за 13 злочинів 43-річного Олександра Каверзіна.

Фото: Pinterest

На думку суду, існувала суттєва загроза життю і здоров’ю чоловіка, оскільки Каверзін – інвалід 1 групи. У нього відсутній зір, він страждає від внутрішньочерепного тиску, який може спровокувати інсульт.

Відповідно до рішення Європейського Суду з прав людини від 15 травня 2012 року у справі “Каверзін проти України”, було встановлено, що в’язня катували працівники міліції, внаслідок чого він і втратив зір.

Каверзіна звинувачували у вбивстві семи осіб, серед яких – троє працівників міліції. Також він засуджений за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, незаконне зберігання вогнепальної зброї, бандитизм та розбій.

Всього в Україні 18 місць, де можуть тримати ув’язнених довічно: шість спецколоній і 12 секторів максимального рівня безпеки всередині звичайних колоній. Одне з таким місць – Темнівська колонія №100 у Харківській області.

Фото: Pinterest

Тут максимальний рівень безпеки – усього година прогулянки у крихітному внутрішньому дворику і 23 години життя в двох чотиримісній камері, по 4 кв. м на кожного. З меблів – ліжка, невеликий столик і швейна машина, на якій шиють великі сумки – основний товар, що виробляють найнебезпечніші в’язні.

Інші моменти побуту довічників: гарячий душ раз на тиждень під наглядом адміністрації, одне коротке побачення або розмова тривалістю до чотирьох годин через скло по телефону – раз в квартал. Тривалих побачень не буває: занадто небезпечні люди там сидять.

Фото: Pinterest

В Україні довічне позбавлення волі дають за 11 видів злочинів, тоді як в Данії – за дев’ять, Росії – за шість, а в Німеччині і Польщі – за п’ять. Все це змушує припускати, що вітчизняні закони мають репресивний характер.

VIP-камери

Ігор Мосійчук, Надія Савченко, Олександр Єфремов, Юрій Луценко, Юлія Тимошенко – відомі українські політики з різних партій, які стоять на різних ідеологічних платформах. Але об’єднує їх одне – проти всіх них в різний час були порушені кримінальні справи.

Камера у Качанівській колонії, де утримувалася Юлія Тимошенко з іще однією засудженою, має площу 37,5 метрів. Також вона оснащена сучасними побутовими приладами та має новий ремонт.

Камера Юрія Луценко у Менскій колонії теж має сучасний вигляд. Ніяких дворівневих ліжок, пошарпаних стін та старих туалетів.

Кількість ув’язнених в Україні

Понаж 60 тисяч людей в даний час відбувають покарання в українських місцях позбавлення волі. Про розповів заступник міністра юстиції України Денис Чернишов.

“Я хотів би розвіяти кілька міфів про пенітенціарну систему і сказати, що в Україні насправді не дуже багато ув’язнених. Наприклад, в США кількість укладених становить понад 2 мільйони, а в Україні понад 60 000. Взагалі система була розрахована на кілька сотень тисяч ув’язнених. Так, ще кілька років тому в Україні було понад 120 000 в’язнів”, – зазначив Чернишов.


Анна Колянчук

для ІНФОРМАТОРа




загрузка...

Comments are closed.

Analytics Plugin created by Web Hosting