Українські психіатричні лікарні: від лікування до каліцтва

04.Март.2018

Кожен третій українець страждає від нервових розладів, а Україна посіла перше місце в Європі за кількістю психічних розладів. 

Якщо вірити статистиці, зараз в Україні 1,2 млн жителів, а це більше ніж 3% населення, страждає психічними розладами. Майже 2 мільйони щорічно стають пацієнтами психіатричних лікарень.

Судово-психіатричні установи

У кінці листопада група іноземних експертів відвідала ряд українських судово-психіатричних установ. Вони повідоми, що їм уже в перші години стало ясно, що вони мають справу з так званими тоталітарними інституціями, які працюють за принципом контролю, субординації і покарання. По суті, заручниками системи стали не тільки пацієнти, а й співробітники аж до директорів, які або залишали систему функціонувати як є, або намагалися “поліпшити” її, винаходячи все нові правила і обмеження.

У судово-психіатричні установи потрапляють психічно хворі люди, які вчинили злочин. Так, деякі з цих злочинів жахливі, як правило, йде мова про напад на батьків або подружжя у стані психозу або алкогольного сп’яніння. Тому порушників відправляють до спецустанов, вважаючи їх небезпечними. Але коли лікування виявляється успішним, пацієнт повинен пройти процес ресоціалізації, що дозволяє йому повернутися додому. В Україні цього немає.

Фото: Степан Рудик

Злочинці вбивають у результаті величезного емоційного стресу, часто після довгих років конфліктів або відчаю. Деякі з госпіталізованих жінок скоїли вбивство, намагаючись не дати себе згвалтувати. Є безліч причин, які можуть підштовхнути людину до пошуку фізичного “рішення” проблеми, і смерть жертви часто буває випадковою – сумним результатом емоційного зриву.

Але в Україні людей відправляють в судово-психіатричні установи не для того, щоб вилікувати. Їх направляють туди, щоб покарати. Їм дають ліки, часто відразу кілька препаратів у високих дозах. Вони проводять до 23 годин на добу під замком. Їм нічим зайнятися – хіба що курити або читати книги, що саме по собі складно, адже іноді через ліки люди просто не в змозі читати. Пацієнтів погано годують. Крім того, вони майже позбавлені зв’язку із зовнішнім світом: по телефону говорити можна не частіше ніж раз на тиждень.

Хворі не знають своїх прав, і ніхто не піклується про те, щоб пояснити їм ці права. Вони живуть у в’язниці, але в куди гірших умовах: у в’язниці ви хоча б знаєте, який термін вам належить відсидіти, і там не доводиться пити таблетки, які повинні тримати вас в спокійному стані. Тут ви не знаєте нічого.

Фото: Степан Рудик

Сумно те, що утримання цих людей під замком з єдиною метою – покарати, вартує українській державі чималих грошей. Грошей, які витрачаються не на лікування та ресоціалізацію, а на контроль. Безглуздий контроль.

Замикаючи людей в судово-психіатричних закладах без будь-якої користі, Україна втрачає кошти, які могли б допомогти їм стати корисними членами суспільства. Якби парламентарії, нарешті, зрозуміли, що від залишків радянської каральної системи пора позбавлятися, причому стрімко і радикально, можна було б дуже багато чого змінити.

Міжобласна спеціалізована психіатрична лікарня у Вільнянській колонії №20

Вільнянська психлікарня розрахована на 150 осіб, яких привозять сюди з психічними розладами з усіх областей України, адже це єдиний подібний заклад у нашій країні.

Найчастіше сюди направляють засуджених із Дніпропетровської, Київської, Харківської та Запорізької областей – регіонів, де найбільше виправних колоній. А взагалі лікарня працює з 1978 року – тоді вона ще була Республіканської психіатричною лікарнею і обслуговувала також Молдавію, Грузію, Інгушетію, Кабардино-Балкарію та Осетію. Тоді на весь Союз було лише дві таких лікарні.

Фото: РИА

Колишній санітар Вільнянської колонії, який побажав залишитись анонімним, розповів що структура цієї тюремної лікарні така, що тут часто знаходяться такі психопати, яких у звичайній лікарні не зустрінеш.

“Тут рідко трапляються люди з важким захворюванням (епілепсія, шизофренія), тому що зазвичай це виявляють ще на досудовому слідстві або ці люди вже перебувають на обліку у психіатрів. Визнаних неосудними відправляють у звичайну психіатричну лікарню, а до нас – засуджених з діагнозом хронічний психічний розлад після травм, неврозів. В’язниця – це все-таки агресивне середовище. І коли вони сюди потрапляють, ці психози загострюються”, – розповів він.

Також чоловік розповів про те, яким чином вони заспокоюють пацієнтів:

“Наші препарати знижують тиск, перша дія схоже на дію клофеліну – пацієнтам важко ходити і говорити, потім знімають збудження. Якби пацієнт і хотів би побитися, то сил немає. Транквілізатори ми не використовуємо. Навіть тоді, коли вони були дозволені, я їх не любив використовувати, так як часом від них потім більше проблем, ніж від самого захворювання. Те, що є зараз – це легкі нейролептики, які в малих дозах лікують панічний психоз, депресію, у великих дозах – шизофренію. Це аміназин, тизерцин, труксал, клопіксол, у рідкісних випадках галоперидол. Вони прибирають вогнища збудження в головному мозку. Адже що таке галюцинації? Це перезбуджена ділянку мозку, який бачить сни наяву. Побічною дією лікування часто є звикання хворих до таких препаратів, через що лікарям доводиться збільшувати дози. У рідкісних випадках буває, що прийом препаратів доводиться збільшувати до максимальної дози, а потім препарат закінчується по всій лікарні. Звичайно, пацієнт переносить це дуже важко – як справжню ломку”, – додав колишній санітар.

Зате симулянтів багато – тут такий кожен 4-5-й пацієнт.

“Якщо він намагається показати, що він психічно хворий, і дає згоду на лікування – ми зобов’язані його лікувати. А вже в процесі виявляється – симулянт він чи ні. Потім всі за ним спостерігають – як він веде себе в палаті і на прогулянках, як приймає їжу. Та й внутрішнє чуття спрацьовує, адже багато хто працює тут десятки років. Якщо вже дуже добре, як то кажуть, “косить” – тоді лікуємо його. Під впливом лікування він розуміє, що шкурка вичинки не варта і не треба йти на такі жертви – тоді вони зізнаються, що просто хотіли фактично відпочити тут. Найчастіше ув’язнені симулюють марення, кажуть, що чують голоси, намагаються імітувати недоумство. Але дія нейролептичних препаратів нікого не проведе. Нормальна людина після прийому половини такої таблетки може не спати більше двох діб в той час, як на психічно хворих і 3-4 таблетки не подіють”, – розповів чоловік.

Київська психоневрологічна лікарня №1 ім. Павлова

Про київську психоневрологічну лікарню №1 ім. Павлова ходять найрізноманітніші чутки і плітки. Одні стверджують, що у найбільшій Східноєвропейській психіатричній лікарні діє “каральна медицина”, яка ламає долі людей, а інші ж відгукуються про неї як про рятівний оазис, де знайшли допомогу і співчуття. Хтось косить там від армії, а герої серіалів запроторюють туди своїх родичів з метою отримати спадок.

Фото: Сегодня

Лікарні Павлова більше 200 років. Територія лікарні – близько 17 га, 1,5 з яких – заповідник “Софія Київська”. “Павлівка” є базою для п’яти науково-дослідних і педагогічних психіатричних установ. У лікарні працює 1754 осіб, а вмістити вона може  1375 пацієнтів одночасно. Порядку 75% лікарів – лікарі вищої та першої категорії.

При нинішньому рівні фінансування охорони здоров’я містити таку кількість пацієнтів – завдання не з легких.

Фото: Сегодня

“Ситуація з їжею в цій лікарні дуже важка, – розповідає український психіатр, член Асоціації психіатрів України, який попросив не називати його ім’я і прізвище в статті. – Якщо на решту лікарень держава виділяє десь по 6-8 грн на людину, то в психлікарні № 1 на одного хворого в день виділяють гривню на харчування”.

Правда, як би погано не було, душевнохворі після лікування не поспішають повертатися до зовнішнього світу. За словами експерта з Асоціації психіатрів, багато з них страждають тривогою і безсонням, тому живуть у стінах клініки роками, а більше половини пацієнтів Павлівки – абсолютно адекватні люди, чия хвороба знаходиться на стадії ремісії.

Журнлісту ІНФОРМАТОРа вдалось поспілкуватися з колишньої пацієнткою психлікарні ім. Павлова Юлією Гризловою.

–  Як Ви потрапили до психлікарні? 

– Батьки возили мене в цю психіатричну лікарню три рази, але повний термін я пробула лише два рази. У мене був біполярний афективний розлад, який заважав мені жити. Тому мама вирішила, що мене треба лікувати саме в психлікарні.

– Які у Вас спогади про лікування у психлікарні Павлова?

– У Павлова мене лікар покликала до себе у кабінет. У неї був вигляд хворої, очі вирячені та лізуть на лоба, а під ними синці чорні. Як закричала на мене: “Відповідай, на мої запитання!”. А ще якась лікар сказала: “Так у неї по очах видно, що вона хвора”.

Потім мені давали таблетки від яких було дуже погано: тяжко ходити – ноги від них ледве ворушились, було відчуття, що я впаду. Від однієї таблетки я злягла до ліжка на кілька днів. Памя’таю, що медсестри копирсалися пальцем у мене в роті – дивилися випила їх чи ні. Лякали, що будуть зуби розтискати та перевіряти, якщо я буду ховати таблетки. Медсестра кричала на мене: “Пий зараз же таблетку!”. Щоб мене потримати – зробити укол – зібралися всі лікарі. Вікна та двері були на замку, а ключі у медперсоналу.

Лікар часто говорила: “Не будеш пити ліки – крапельницю поставимо. Хвору додому тебе ніхто не забере”.

Якщо загалом, то нічого хорошого там не було. Годували погано, але умови були задовільними. Але мені розповідали, що у деяких корпусах набагато гірше: ремонту немає, холодно, тхне пліснявою, фарба на стінах усіх потріскалась, але людей там продовжують тримати. Також чула від одного чоловіка, який теж там лежав, що він неодноразово бачив як людей приковують кайданками до ліжок, коли у них трапляється напад. 

На жаль, права осіб з психічними розладами, гарантовані Законом України «Про психіатричну допомогу», ніким не захищені. У країні немає такого роду правозахисних організацій або правозахисників, що спеціалізуються на подібних справах, а Асоціація психіатрів України не веде активної діяльності щодо захисту таких пацієнтів. Суди при ухваленні рішення про примусову госпіталізацію цілком покладаються на висновок лікарів, сліпо довіряючи висновкам судово-психіатричної експертизи. При цьому Закон не передбачає обов’язкової присутності самого хворого на суді, що дозволяє приймати рішення без його присутності. Головне для суду, щоб в наявності був висновок комісії лікарів-психіатрів з обґрунтуванням необхідності примусової госпіталізації.

Таким чином, на психіатрів суспільство покладає повну відповідальність за життя і долю осіб з психічними розладами. А найчастіше психіатри, обмежені у виборі способів допомоги таким людям, вибирають лікування і ізоляцію від суспільства єдиними способами вирішення проблем пацієнтів. При цьому ігноруючи той незаперечний факт, що ці люди, окрім симптомів, мають ще душу, світогляд, біографію, властиві тільки їм якості особистості.

Прокуратура так само йде на поводу лікарів-психіатрів, як правило, приймаючи їх сторону при розгляді скарг з боку пацієнтів. Найчастіше, факти про порушення прав пацієнтів ставляться під сумнів, а заяви перенаправляються на розгляд до органів охорони здоров’я. При цьому, практично кожен орган, який би розглядав звернення громадян, має чорний список з прізвищами тих, чиї звернення повинні ігноруватися. Як з’ясувалося, потрапити в такі списки не складно – досить хоча б раз побувати в психіатричній лікарні.

Психоневрологічний диспансер №4 при Чорнобильській лікарні

Більшість учасників АТО лікується саме цьому диспансері. Методи їх лікування є радянськими: з препаратів використовують тільки амітриптилін, галоперидол і діазепам.

У той же час виникає питання: чому МОЗ не закуповує сучасні ізраїльські препарати на кшталт кветерона? А проблема у наступному: ще з радянських часів склади України переповнені вищеназваними препаратами – тому їх “утилізують” за допомогою пацієнтів до сих пір.

Психоневрологічні інтернати

Більшість психоневрологічних інтернатів для стаціонарного перебування осіб з психічними розладами та інтелектуальною недостатністю відрізані від зовнішнього світу. Люди “закриті” там на невизначений термін і живуть сурово регламентованим життям.

24 години на добу, 7 днів на тиждень вони знаходяться в одному і тому ж замкнутому просторі, відгородженому від зовнішнього світу фізичними і психологічними бар’єрами. Людина повинна миритися з втратою контролю над своїм життям. Ця так звана придбана безпорадність посилюється медикаментозним вирішенням соціальних, моральних та особистісних проблем пацієнтів. Потреби особистості в інтернаті розглядаються крізь призму застарілої радянської психіатрії.

Фото: Степан Рудик

Таким чином, людину позбавляють індивідуальності. Пацієнт розглядається персоналом як “зламаний механізм” і не сприймається як індивідуальність.

Клієнти психоневрологічних інтернатів отримують клеймо у вигляді діагнозу. Як наслідок, людина, що живе в таких умовах, в решті решт змушена змиритися і починає поводитися як хвора.

Фото: Степан Рудик

Камишівський психоневрологічний інтернат розташований у дуже віддаленому місці, до якого майже неможливо дістатися. Виникає питання: чи може отримати допомогу і підтримку установа у разі надзвичайної ситуації і яку? Внаслідок цього, а також через близькість лінії розмежування відвідувань родичів майже не було. У жителів інтернату також мало шансів вийти за межі установи через близькість мінних полів. Інші засоби зв’язку із зовнішнім світом досить обмежені.

Мобільні телефони забирають, і скористатися ними (щоб зателефонувати родичам) можна протягом однієї години – з 9 до 10 раз на тиждень. Немає можливості поговорити наодинці (тільки в приміщеннях загального користування, в актовому залі).

Слов’янський психоневрологічний інтернат оточений високими стінами, вхід охороняється. Заклад розрахований на 350 осіб, але через війну тут живуть 586 осіб. З них 442 юридично недієздатні, в результаті чого вони повністю залежать від своїх опікунів (родичів за межами інтернату або адміністрації інтернату).

Основні його проблеми – нестача медикаментів, відсутність стоматолога, а також те, що багато родичів перестали відвідувати клієнтів, оскільки живуть на окупованій території Донецької області. Режим в інтернаті менш суворий. Пацієнти можуть ходити в магазин або церкву в супроводі персоналу – щоб уникнути ймовірності ризику жорстокого поводження. У пацієнтів при собі наявні особисті речі, їм дозволяється мати телефони. Весь одяг та постільну персонал персоніфікує (промарковує). Пацієнтам дозволено приймати душ у будь-який час, а кожні шість днів є можливість відвідувати баню.

Виноградівський психоневрологічний інтернат порівняно невеликий, був побудований в 1977 році. 42 клієнта визнані недієздатними. З них тільки у 13 осіб є опікуни за межами установи.

Очевидці розповідають, що у всьому інтернаті стоїть їдкий запах від немитих тіл, яким просякнутий одяг і все навколо.

Єдина форма “терапії” – це допомога в роздачі хліба в їдальні.

Новоборівська психоневрологічний інтернат схожий на в’язницю і розташований у важкодоступному місці, прихованому в лісі. До нього важко дістатися, хоча насправді він не так вже й далеко від найближчого села.

У цій сумній атмосфері живе 120 чоловік у віці 20-80 років, з яких 90 визнані недієздатними. Вигнані з навколишнього світу, вони проводять тут залишок свого життя.

Загалом, система психоневрологічних інтернатів в Україні застаріла, негуманна і повинна бути докорінно реформована.

Умови утримання пацієнтів у психіатричних лікарнях та інтернатах України можна порівняти з тортурами і жорстоким ставленням.

До такого висновку прийшла голова Центру інформації про права людини Тетяна Печончик.

“Розпорядок дня в лікарні створений не для хворих, а для корів (за якими доглядають хворі). Пацієнти снідають о 7 ранку і йдуть працювати”, – говорить вона.

Фото: Степан Рудик

Деякі пацієнти “лікуються” у лікарні по 20-30 років, хоча такі хворі повинні перебувати в інтернаті. На харчування хворих виділяється 6,65 грн в день, тому вони недоїдають і віддають свої пенсії медперсоналу, який докуповує на ці гроші для них їжу, а також витрачає їх на ремонт, купівлю ліжок тощо.

“Пацієнти скаржаться на погане харчування і заявляють, що в разі небажання йти на роботу медперсонал загрожує не віддавати їм частину пенсії. Ніякої реабілітації в інтернаті не проводиться, для хворих не передбачено занять, крім робіт на городах і випасанню корів”, – додала Печончик.


Анна Колянчук

для ІНФОРМАТОРа




загрузка...

Comments are closed.

Analytics Plugin created by Web Hosting