Випробувач ядерної зброї: Я бачив пекло…

03.Ноябрь.2011

Дозиметр надавався один на всю групу, але його показників ми ніколи не бачили… Нас було 30-40 офіцерів, які забезпечували випробування безпосередньо на полігоні…

П’ятдесят років тому, 30 жовтня 1961 року, над військовим полігоном на одному з островів арктичного архіпелагу Нова Земля вибухнула радянська термоядерна бомба потужністю у 58 мегатонн (дорівнює вибухові 58 мільйонів тонн тротилу).

http://camoe.at.ua/_nw/0/28395212.jpg

Цей неймовірний заряд у кілька разів перевищив сумарну потужність усіх вибухових пристроїв, застосованих під час Другої світової війни – включно з двома атомними бомбами, скинутими американцями на японські міста Хіросіма й Нагасакі в 1945 році. Характерний «ядерний гриб» піднявся в небо майже на 70 кілометрів, спалах і гуркіт зафіксовано в радіусі 1000 кілометрів, а колосальна ударна хвиля тричі обійшла земну кулю.

Учасників випробувань радянської супербомби нині залишилось небагато. Єдиний в Україні свідок тих подій – киянин Юрій Лисенко. Нині 76-річний відставний полковник очолює Всеукраїнський союз ветеранів ядерних випробувань.

— Нас було 30-40 молодих офіцерів, які забезпечували випробування атомних бомб безпосередньо на полігоні, — розповідає Юрій Васильович. — Лише за два місяці – вересень і жовтень 1961 року – на Новій Землі було підірвано дев’ять ядерних бомб різної потужності, тож роботи було багато.

Усі випробувачі мали чітку спеціалізацію – «ударники» виміряли потужність ударної хвилі вибуху, «автоматники» обслуговували електроніку, «оптики» налагоджували оптичні системи, серед нас були фахівці з гідрометеорології, радіозв’язку та багатьох інших технічних та наукових дисциплін.

Я мав реєструвати процес розвитку ядерного вибуху за допомогою спеціально для цього створених кіноапаратів та фотокамер. У бойовому полі, тобто зоні ураження запланованого вибуху, було зведено кілька броньованих бункерів з ілюмінаторами. Ці бронеказемати називалися пунктами оптичної реєстрації. Там було багато приладів, що фіксували різні параметри вибуху. Я встановлював апаратуру, заряджав плівки, перевіряв оптику. Унікальне обладнання забезпечувало надшвидкісну зйомку. Деякі камери фіксували розвиток вибуху зі швидкістю зйомки мільйон кадрів на секунду.

Це навіть сьогодні здається неймовірним!

Так, то було передове надсекретне обладнання, де рухалася не плівка, а об’єктив. Проте слід зауважити, що майже всі його деталі були закордонного виробництва. Така зйомка давала можливість чітко визначити потужність вибуху за швидкістю розвитку вогняної кулі. Це один з головних параметрів ефективності бомби.

Апаратура в бронеказематах працювала в автоматичному режимі й умикалася спеціальним імпульсом у момент відділення бомби від літака. Вона, зазвичай, від вибухів не дуже псувалася. А от усе, що було встановлено зовні, – знищувалося. Антени, радіостанції, датчики – усе плавилося і перетворювалося на порох. Їх доводилося щоразу замінювати на нові.

Після виконання всіх робіт ми накладали на обладнання особисті печатки, опечатували бункери і їхали на базу.

А як далеко від полігону знаходилася ваша база?

Ми жили на есмінці, що чекав нас біля узбережжя за сорок кілометрів від бойового поля. Під час вибухів корабель відходив у відкрите море десь на тридцять-п’ятдесят миль, а наступного дня підходив до берега, і ми їхали практично в епіцентр вчорашнього вибуху забирати плівки й знімати показники з приладів.

Як вас інструктували щодо дотримання безпеки на бойовому полі?

Чітких інструкцій не було. Але наші товариші, випробувачі з попередніх груп, перед від’їздом на материк давали багато порад – як спостерігати за вибухом, як поводитися на бойовому полі, чого не варто робити. Ось такі перекази і були нашими головними інструкціями з техніки безпеки. Згодом ми набули й власного досвіду, навіть навчилися на око досить точно визначати потужність вибуху.

Але ж якісь засоби захисту проти радіації вам надавали?

На повсякденний армійський одяг ми надягали гумовий комплект хімзахисту, на чоботи – бахіли. А ще – респіратори. От і все. Коли поверталися на есмінець, хімзахист і бахіли знімали, і їх тут-таки спалювали. А повсякденний однострій продовжували носити, бо ж його видавали раз на кілька років.

Якось була така ситуація під час випробувань бомби у 20 кілотонн. На командному пункті натиснули на «Пуск» — і тиша замість вибуху. Відшукати несправність відрядили капітан-лейтенанта Ковальова. Він навіть хімзахист не надівав. Сказав – якщо рвоне, хімзахист не врятує… Лінію капітан полагодив, і наступного дня бомбу підірвали.

А як перевіряли дози опромінювання?

Дозиметр надавався лише один на всю групу випробувачів, але його показників ми ніколи не бачили. А коли хтось питав у дозиметриста, скільки накопичили опромінення, той зазвичай махав рукою і казав: «Трошки». Тож я й досі не знаю, скільки рентгенів там прихопив. Однак моряки на есмінці нас цуралися, немов почумлених смертників – боялися опромінення.

Відомо, що в моряків атомних підводних човнів під час походів особливий раціон харчування. А як харчувалися випробувачі на Новій Землі?

Нічого особливого в нашому раціоні не було – звичайні армійські харчі. До того ж, замість свіжих продуктів часто подавали страви з продуктів тривалого зберігання.

У перервах між вибухами доводилося й по кілька діб чергувати в зоні бойового поля. Ось там ми їли лише консерви, а воду добували з розтопленого снігу. Трактор притягав туди дерев’яний вагончик на лижах-колодах. Ми його називали «пляжний будиночок», бо ставили вагончик на узбережжі. Офіцер-випробувач і два матроси охороняли територію, хоча на десятки кілометрів не було живої душі. Це було безглуздо, але наказ є наказ. Узагалі режим секретності був настільки суворим, що ми постійно відчували величезну відповідальність, і жартома називали себе «глухонімі» — через підписки про нерозголошення державних таємниць. Ніхто не мав права розповісти навіть матері, де ми служимо і чим займаємося. Моя поштова адреса, до речі, була «Архангельськ, 55». А, наприклад, полігон у Семипалатинську – це «Москва, 400». Усі документи, якими користувалися ми, були секретними. Якось під час випробувань поривом вітру в мене з рук вихопило папірець із шифрами й кодами команд, які я мав надсилати по радіо. Я мало не зомлів – загубити секретні шифри означало військовий трибунал і п’ятнадцять років таборів. Доля змилувалася, папірець той ми з товаришами розшукали в сніговому заметі.

Дехто такого психологічного тиску не витримував. Один офіцер застрелився, а мій товариш згодом потрапив до психлікарні.

Чи доводилося вам переглядати плівки, відзняті кінокамерами з бронеказематів?

Ні, не доводилося. Я мав їх надійно запакувати й відправити з фельд’єгерем до центру подальшої обробки. Там з них виготовляли надсекретні фільми для вищого керівництва країни.

До речі, якось до нас приїздили оператори кінохроніки з Москви, які готували саме такий фільм. Епізод, який вони знімали, стосувався роботи випробувачів. Але перед камерами були не ми, а фотогенічні статисти, переодягнені в новеньку офіцерську форму. Вони натискали бутафорські кнопки, клацали тумблерами відключеної апаратури. Але кадри ядерних вибухів там були справжніми. Ми дуже потішилися з тієї фальсифікації.

Згодом я дізнався, що такі фільми дивилися не лише партійні боси. У книзі одного з учасників випробувань ядерної зброї Веселовського є цікавий спогад. Під час переговорів керівників Радянського Союзу із закордонними лідерами в перервах для розваги гостей демонстрували кінофільми. Передувала фільмові документальна «Хроніка дня». Й от у тій хроніці обов’язково був сюжет про випробування ядерної бомби – з розплавленими танками, задимленими руїнами будинків та іншими жахіттями. Після таких переглядів закордонні гості ставали на диво поступливими й підписували угоди на вигідних для СРСР умовах.

Саме тому випробуванню супербомби тодішній радянський лідер Микита Хрущов надавав такого величезного значення?

Окрім глобального політичного значення, випробування найпотужнішої у світі зброї мало стати й подарунком до ХХІІ з’їзду КПРС. Але вийшло так, що до початку з’їзду здійснити вибух не вдалося, бо над полігоном розпочалася сильна буря. Було оголошено штормове попередження, заборонялося виходити на вулицю, бо хуртовина валила людей з ніг і просто замітала снігом. Там, на Новій Землі, що лежить на 80-й паралелі, у жовтні розпочинається сувора зима, і настає полярна ніч.

Хіба ж сніговій може перешкодити термоядерному вибухові?

Звісно, в умовах реальної війни завірюха не стала б проблемою для ядерного удару. Але тодішній вибух день у день відкладали через прогнози метеорологів – сильний вітер міг спрямувати радіоактивну хмару на материк. А за планом заражене радіацією повітря мало б посунути в бік Карського моря, Північного полюсу, і далі – на Канаду. Проте деякі генерали й партійні керівники в Кремлі вимагали здійснити вибух супербомби у призначений день за будь-яких умов, бо ж надавали такій показовій демонстрації військової потуги СРСР саме перед відкриттям з’їзду комуністів величезного значення. Спеціальна комісія, що мала дати «добро» на вибух, збиралася в Москві щодня. Але перемагала позиція впливових учених, котрі добре розуміли наслідки радіоактивного зараження території і населення. Зрештою було знайдено прийнятний компроміс – у перші дні роботи комуністичного форуму підірвати ядерну бомбу меншої потужності. Тож 23 жовтня над Новою Землею рвонули заряд у 20 мегатонн, а нам дали команду готуватися до наступного вибуху. Ми, до речі, ніколи не знали, якої потужності буде чергова бомба.

Проте сніговий шторм не вщухав. Нарешті вранці 29 жовтня трохи прояснішало, і ми поїхали на всюдиходах до бойового поля. Гусеничні машини просувалися важко – після бурі полігон був завалений двометровими кучугурами снігу й льоду. Ми розчистили входи до казематів, підготували апаратуру. Потім повернулися на корабель, і есмінець відплив від берега на 150 кілометрів.

Наступного дня нам повідомили, що літак з бомбою вилетів з бази на Кольському півострові – це близько тисячі кілометрів від Нової Землі. Між іншим, цей літак – завчасно переобладнаний для транспортування супербомби стратегічний бомбардувальник Ту-95В – в очікуванні на свою місію кілька років базувався у Київській області, на військовому аеродромі в Узині під Білою Церквою. Бомбу він скинув з висоти десять з половиною кілометрів. Вона повільно спускалася на гігантському парашуті – щоб літак мав час відлетіти подалі. Площа того парашута була півтори тисячі квадратних метрів. От уявіть собі: ділянку у 15 соток він би накрив. Через 188 секунд термоядерна бомба вибухнула в повітрі на висоті близько п’яти кілометрів над Новою Землею.

Чи повідомили вам про потужність заряду?

Ні, як завжди. У момент вибуху я був у приміщеннях корабля. Почувши гуркіт, вибіг на палубу.

У низьких хмарах над полігоном висіла величезна вогняна куля. Вона росла й сягнула близько п’яти кілометрів у діаметрі. Вибухів такої потужності ніхто ніколи не бачив. Визначити, скільки там мегатонн, ми не могли, лише зрозуміли, що набагато більш як тридцять. Багряна куля з помаранчевими плямами висіла в небі хвилини дві. Я бачив, як усередині кулі вибухали різнокольорові зірочки, схожі на святковий салют. Потім куля потроху згасла, і почав зростати атомний гриб. Він швидко зник у хмарах, ми бачили лише чорно-сірий стовп. Потім я дізнався, що гриб сягнув стратосфери, а його «шляпка» розрослося у діаметрі на дев’яносто кілометрів. Наші радіостанції замовкли – електромагнітний імпульс на 40 хвилин вивів з ладу системи зв’язку практично в усьому арктичному регіоні.

Чи не викликав вибух хвилі, подібної до цунамі?

Цунамі не було, але на морі й без того був шторм у сім-вісім балів. Наш есмінець розвернувся й пішов до берега. Цього разу нам наказали зняти показники з приладів й вилучити кіноплівки одразу після вибуху.

Тож години за дві ми дійшли до берега й вирушили до бойового поля на всюдиходах.

Як виглядав полігон після вибуху супербомби?

Видовище було жахливе. Якщо існує пекло, то воно мало б виглядати саме так. Від снігу й криги не залишилося й сліду. Земля горіла, а скелі диміли, бо ж були розпечені ще й через кілька годин після вибуху. Один з бронеказематів було розплющено, немов бляшанку. Проте решта бункерів устояла. Ми зняли показники, витягли плівки й вирушили до есмінця.

Згодом усіх нас нагородили орденами. Для мене випробування супербомби стало останнім. Я відслужив за Полярним колом достатньо років і мав право обрати місце для подальшої служби. Звичайно, я обрав сторону, де народився й виріс – Україну. Мої товариші теж роз’їхалися хто куди. Проте ми інколи зустрічалися, згадували Нову Землю. Але з часом деякі з цих зустрічей стали скорботними, бо ми з’їжджалися, щоб поховати когось із колишніх випробувальників. Майже всі вони помирали від раку. На поминках я завжди думаю: «Друже мій, мабуть, ти потрапиш до раю, бо ж у пеклі вже був».

Володимр Шаров для УНІАН

Фото Яни Шарової




загрузка...

Comments are closed.

Analytics Plugin created by Web Hosting